Глава 50: Крах

У мене з'явилося незрозуміле почуття. Сама наявність якихось почуттів мене вже дивує, але зараз мені цікавіший його характер. В'язке, безхарактерне, не схоже на жодну з існуючих емоцій та відчуттів. Це скоріше як коливання. Як зміна, у звичній, добре налагодженій системі.

Я здогадуюсь, із чим це пов'язано. Не можу підібрати для цього слів, але, можливо, вся справа в Герберті, який збирався проникнути у свої спогади. Його сприйняття деформувалось. Власне, як і моє.

Він лежав на кушетці і схвильовано дивився на Лару. Здається, його долоні спітніли, але це не точно.

- Навіть не знаю, що й казати, - зітхнув він. - Трохи хвилююся.

- Все буде добре, ця штука майже не небезпечна.

Лара простягла невеликий глечик із рідиною, яку намішав вампірський лікар.

- На моїй пам'яті, - згадував Лео Сіті, - загинуло лише четверо. Із десяти... Або з п'яти. Походу, таки забув. Пофігу.

- Не слухай його, - відмахнулась Лара. - Він все одно нікого з тих хлопців не бачив очима. От і порахувати не може.

Герберт кивнув головою.

- Ну, за життя я своє не боюсь. Все одно вмираю. Так хоч згадаю, ким я був. Може, хоч не буде соромно за своє минуле, перш ніж піду в могилу.

- Ну... - зам'ялася Лара, - там було різне. Думаю, тобі сподобається далеко не все.

- Що ж, потерплю.

Він підтяг до губ глечик, але ковток поки не зробив. Хотів краще запам'ятати в голові цей момент. Можливо, після цього він уже ніколи не буде теперішнім собою.

- Ну, погнали.

Герберт перекинув глечик і густа гірка рідина потекла йому в рота. Вона неприємно обволікала язик, ясна та зуби, провалюючись у горлянку. Просуваючись стравоходом, вона створювала тяжкість і нудоту, але Герберт не припиняв її ковтати.

Всмоктуючись у слизовій оболонці невеликого вампірського шлунка, рідина проникла в кровоносну систему, де неоднорідний темп серцебиття штовхав її судинами у мозок. У голові різко похололо. Герберт опустився на подушку, дивлячись у стелю. В очах почало темніти. Поле зору неспішно звужувалося доти, поки темрява не заволокла видимість.

Шум у вухах став поступово перетворюватися на голоси. Невідомі, належали зовсім не тим, хто був у кімнаті поруч. З густої темряви пробилися фарби. З буйного калейдоскопа образів Герберт не міг розібрати нічого конкретного. Наче з дитинства сліпий чоловік, після отримання зору, він знову вчився перетворювати безглузді плями на осмислену картинку, розрізняючи простір і форму. Герберт опинився дуже далеко у минулому. У місці, де він не був уже багато років.

Я не знаю, що він відчував цієї миті, але підозрюю, що це ні з чим незрівнянно. Настільки незрівнянно, що я поки що навіть вам не описуватиму його мандрівки по минулому. Перед цим варто приділити увагу деяким ключовим подіям, які будуть дуже важливими у нашому майбутньому. Поки я сам можу його бачити.

Сумка з головою лягла на стіл. Матвій озирнувся, чи не було свідків, та відкрив її. Вікна кабінету щільно зашторені. Навколо - ніяких свідків.

Містер Грім заспокоївся. Він розслабився, але не переставав свердлити очима Матвія.

- Я тебе врятував, - сказав Карський. - Ти мені маєш бути вдячний.

Містер Грім закотив очі. Він не сприймав серйозно Матвія. Для нього звичайні люди були лише перепоною в битвах з вампірами.

- Мені здається, я знаю, що ти хочеш, - продовжив Карський. - Я можу і обов'язково допоможу тобі в цьому. Ми позбудемося вампірів. Звичайно, по тобі видно, що ти не тільки вампірів любиш катувати, але я порадив би тобі тримати себе в руках, коли повернеш тіло. Я не потерплю безглуздої жорстокості. Мені потрібна лише справедливість.

Того ж дня Матвій уважно прослухав усі голосові записи з архіву прослуховування. Була невелика надія на те, що вдасться з'ясувати, де заховано решту Містера Грома. Перегорнувши кілька годин аудіоматеріалів, він знайшов лише невеликий уривок хоч якось прив'язаний до мисливця. Клара в будинку Кірвента сказала: "Я знайшла його в передмісті. Він весь розірваний на частини і закопаний на задньому дворі будинку у якоїсь баби".

Опис абсолютно беззмістовний. Жодної конкретики. Матвій насупився. Що ж, певне, поки що не світило знайти тіло. Але, так чи інакше, від однієї голови поки що буде більше користі. Він хоча б не розбалакає чогось зайвого. Карський і далі міг вигадувати свою брехню, щоб досягти бажаного.

Захопившись прослуховуванням записів, він не помітив, як до кабінету забіг його син.

- Тату, що це таке?!

Хлопчик побачив людську голову і злякався. Потім голова почала моргати, і він взагалі закричав. Матвій швидко до нього підбіг і прикрив рота долонею.

- Тиши, тихіше, синку! Не кричи. Ніхто не повинен це бачити.

- Він живий. Це справжня голова?

Матвій зітхнув.

- Я не хочу тобі брехати, крихітко. Це справжня голова живої людини. Хоча людиною назвати його складно. З цим хлопцем все гаразд і він повинен мені дуже допомогти.

- Але як він допомагатиме? В нього навіть рук немає.

- Повір мені, з цим розберемося.

Хлопчик підійшов до Містера Грома. Все його тіло тремтіло. Дивитись на живу відірвану голову неймовірно страшно.

- Можеш торкнутися його. Він не кусається, – сказав Матвій.

Син обережно простяг долоню, але потім різко обсмикнув так і не торкнувшись голови.

– Ні. Я боюсь.

– Це нормально. Але взагалі, я гадаю... йому зараз сумно. Уяви, що від тебе залишилася сама голова і ти живий. Усі навколо або тішаться з тебе, або бояться. Що б ти відчував у цей момент?

Син обернувся до батька. Чесно без іронії чекав на його відповідь.

- Мені було б неприємно.

- Ось. І йому зараз також дуже неприємно. Вияви повагу до цього дядька. У нього важкий період.

- Я... краще піду.

Матвій обсмикнув сина на виході.

- Нічого не кажи мамі, зрозумів?

Його тон був по-батьківськи суворим, але не жорстким. Йому було дуже важливо переконати хлопчика, а не налякати. Це мали бути просто рекомендації, до яких син обов'язково дослухається.