Глава 48: Серце ще б'ється

Час настав. Вмирати? Дізнаватись правду? Можливо, і те, й інше. Для Герберта точно. Хоча, вмирати він поки що все ж таки не хотів. Він зустрівся з Ларою, щоб знайти відповіді. І в ідеалі, може навіть знайти лікування своєї недуги. Хоч і надії було мало.

Він сидів перед нею і дивився в очі. З його вуст ось-ось збиралися зірватись слова.

– Я не пам'ятаю тебе. Чому я твій брат?

- Хах, дивнішого питання я ще не чула, - посміхнулася Лара. - Але взагалі, я здогадувалась, що ти мене забудеш. Ми просто не вірили, що це правда станеться.

- Я не розумію, що це все означає. Я не пам'ятаю жодної родини, не пам'ятаю тебе. І... якщо вже зовсім чесним бути, не дуже й пам'ятаю своє минуле.

Він опустив голову і сумно продовжив:

- І взагалі, я вже вмираю. Гігантська пухлина в моїй голові скоро розчавить мій мозок.

Лара торкнулася його рук.

- Не хвилюйся, Кольте. Я намагатимусь тобі допомогти. Ти все обов'язково згадаєш і вилікуєшся.

Насправді вона не була впевнена, чи справді його можна вилікувати. Їй просто хотілося підбадьорити брата, який за довгі десятиліття відсутності перетворився на похмурого хворого старого, що зовсім не схожий на себе колишнього.

А ось зі спогадами все не так плачевно. Лара дійсно мала метод, яким можна повернути пам'ять Герберту-Кольту.

Лара Нірван не була членом Канігбургського клану вампірів. Разом зі своїм чоловіком-людиною, вона жила на околиці міста, мало взаємодіючи із родичами. В основному через свою гібридну природу. Вік у неї був досить великий, але виглядала вона як звичайна жінка середніх років, при цьому могла харчуватися людською їжею і мала майже людську анатомію. Але навіть при всьому цьому, вона все одно залишалася вампіром.

Після розмови в ресторані Лара з Гербертом поїхали до неї додому, щоб у більш приватній обстановці почати відновлювати пам'ять. Її будинок виглядав досить вишукано та нетипово, будучи зібраним із дерева. Такі нині рідко траплялись у цих краях.

Усередині безтурботно відпочивав її чоловік Люкс. Той самий лисий заправник. Розвалився у кріслі та гучно хропів на всю кімнату.

- Тихо, не розбуди мого чоловіка, - прошепотіла Лара.

- Постараюся, - прошепотів Герберт.

Його голова в цей момент дико розколювалася. Гримучий біль не давав зібратись до купи.

- Слухай, а в тебе нема нічого від болю? Здається, я прям зараз тут зляжу.

- Стривай, зараз пошукаємо.

Лара спритно розкрила аптечку і прошелестіла пальцями по вмісту. Серед купи зайвої фармацевтики знайшлося дещо зроблене на замовлення спеціально для вампірської анатомії.

- Ось, - простягнула вона пару пігулок. – Це заспокоїть твою нервову систему.

- Чудово.

Герберт, не роздумуючи, схопив обидві і одразу ж проковтнув.

- Треба було пізніше, - насупилась Лара. - Гаразд, тепер ти не зможеш стояти.

Ноги Герберта різко підкосило і він впав на підлогу. Гучний удар одразу розбудив чоловіка Лари. Той сам ледь з крісла не звалився.

- Гей, що за шум? - прокинувся Люкс.

- Не хвилюйся, любий. Просто хворий дід не втримався на ногах.

- Який ще дід? Дідам тут не місце!

- Пам'ятаєш мого брата Кольта? Він вирішив заглянути до нас у гості.

Люкс почухав свою густу бороду, дивлячись на те, як Герберт безуспішно намагався піднятися на ноги. В цю мить йому стало шкода цього безпорадного старого.

- Гаразд, чорт з ним. Тільки хай тут нічого не зламає.

- Я вже, здається, зламав свою спину, - прокряхтів Герберт.

- Ну, спина це таке. Ти головне мені меблі не ламай. Оно шафа із червоного дерева, дорожче за мої нирки.

Щоб хоч якось перемістити Герберта, Ларі довелося взяти його під руку. На щастя, сила в неї теж була вампірською. Вона відтягла бідолаху в окрему кімнату і поклала на м'яку кушетку. Вікон там не було, тому довелося включити самотню лампочку, що тьмяно освітлювала простір з-під стелі.

- Ох, ніби легше, дякую, - видихнув Герберт.

- Нема за що, Кольте. На жаль, з наших нікого більше не залишилося, тому я хочу, щоб ти жив.

- Що ти плануєш робити далі?

- Ну... тепер треба покликати одного фахівця. Без нього повернути тобі пам'ять не вийде.

Герберт трохи напружився.

- Він вампір?

- Так... із місцевих, - відповіла Лара. - Зазвичай, я волію з ними зовсім не перетинатися, але цей хлопець просто дуже корисний.

- Гаразд, я довірюся тобі.

Вона підняла зі столу недопиту пляшку вина і осушила одним ковтком.

- Пробач, - зніяковіло посміхнулася Лара. - Маю свої слабкості. Без цього робота нормально не піде.

- Ти знову випиваєш? - вигукнув із сусідньої кімнати Люкс.

Лара винувато відклала пляшку убік і визирнула з-за дверей.

- Ні, любий, тобі почулося!

– Ми вже це обговорювали! Я більше не маю наміру терпіти твій алкоголізм!

Що ж, коли так звана "підготовка" закінчилася, Лара набрала того помічника і він пообіцяв, що приїде з хвилини на хвилину. Герберту вже не терпілося зустрітися з ним. Його буквально мучило очікування. Величезна надія дізнатися правду давила зсередини. Ех, якби я міг його заспокоїти, то так і зробив би. Але, на жаль, я не маю такої влади. Можу лише висловити побоювання перед тим, як він дізнається про своє минуле усю правду.

Не знаю, чи здивуєтеся ви дізнавшись, що той помічник, якого викликали, - це Лео Сіті. Ага, лікар-цілитель із вампірського клану. Ну, а хто там ще міг бути, ну серйозно? Їх не настільки багато в цьому місті.

Він врізався чолом у двері і застогнав.

- От зараза, Ларо! Я думав, тут відчинено.

Вона відкрила двері і взяла того за плече, щоб не впав. Досить вже падінь на сьогодні.

- Вибач. Треба було стукати.

- Я сліпий, пам'ятай про це! Дістатись сюди навіть по пам'яті, для мене це неймовірна праця.

Вона відвела Лео до Герберта і той, звичайно ж, його відразу впізнав. Такого персонажа ні з ким не сплутаєш. Щоправда, радості ця зустріч не дала. Після приголомшливої "допомоги" минулого разу, він дуже скептично ставився до цього хлопця.