Глава 47: Приховане розкриється

Повернення додому було не таким приємним як того хотілося б Єві Карт. Вона обережно відчинила двері, увійшла всередину і, дивлячись на навколишнє безладдя, закотила очі.

- Боже, який погром...

Після того злощасного вечора там ніхто ні до чого не торкався. Все сміття спокійно лежало на своїх місцях.

Так як Єва не була вдома цілий тиждень, то до всього цього мотлоху приплюсувався ще й мерзенний шар пилу. Вона обвела поглядом вітальню і помітила на стіні вм'ятину з кривавим відбитком. Те саме місце, де її вдарив Містер Грім.

- Ого, не думала, що мене так серйозно стукнули.

З хвилини на хвилину мав приїхати Наскіс із Андрієм. Пора вже повертати сина додому. Та й сама вона вирішила повернутися в це місце, незважаючи на небезпеку. Надуману звичайно, але все-таки Єва не знала про те, що той здоровань вже закопаний у її саду.

До речі, про нього. Єві майже відразу кинувся в очі перекопаний задній двір. Декілька бугристих купок виглядали дивно. Єва почухала потилицю і вирішила перевірити, в чому справа.

Діставши лопату, вона наблизилася до однієї з купок і тицьнула в неї вістрям.

– Подивимося, що це таке.

Лопата заглибилась у землю. Єва натиснула на неї, прошерстівши ґрунт поруч. Вирішила перевірити, чи немає там чогось твердого. Переконавшись, що ґрунт м'який і пухкий, вона нахилила держак, підкопавши ямку.

Її очі звузилися. Єва проковтнула слину і придивилася донизу - порожньо. Нічого не було. Здається, вона натрапила на ямку, де раніше була закопана голова Містера Грома. На щастя, її там більше не залишилось.

- Що ти робиш, мамо? – вийшов у двір Андрій.

Вони з Наскісом якраз приїхали. Дуже вчасно.

- Ой, та нічого такого, - обернулася вона. - Просто вирішила перевірити, що це за купки.

- Так, я забув тобі розповісти.

Андрій вирішив збрехати. Спробувати вигадати щось на ходу як Герберт. Йому було гидко від цього, але мати в жодному разі не повинна знати, що закопано у неї в саду. На додачу, дуже пощастило, що мисливці на вампірів не розкладаються. В саду не було зрадливого запаху, який міг би все видати.

- Про що розповісти? - запитала Єва.

- У нас кроти завелися, - Андрій сказав перше, що спало на думку. Не дуже винахідливо.

- Кроти? Тут, у передмісті? Який жах! Я терпіти не можу цих тварин! Потрібно буде викликати якусь службу, щоб вони взялися за це.

Єва відразу схопилася за лопату і стрімко відійшла від ямок. Гаразд, ці слова на неї спрацювали. Щоправда, пізніше могла саправді приїхати служба нагляду за тваринами і тоді доведеться щось вирішувати більш дієве. Буде ніяково, якщо ці хлопці знайдуть у саду розірване людське тіло замість кротів.

Але це десь у потенційному майбутньому. А поки що Андрій з полегшенням видихнув. Страшна таємниця залишилася страшною таємницею. Проводячи матір поглядом, він думав, що робити далі. Як позбутися мисливця?

На кухні в цей час копошився Наскіс. Він чогось заглядав у кожну тумбочку, на кожну поличку.

- Подивимося, чи не вкрали тут нічого за нашої відсутності?

- А звідки ти знаєш, що там залишилось на місці, а що зникло? – підійшла до нього Єва.

- Просто дивлюся, чи не порожні полиці. Раптом тут уже все повиносили.

- На щастя, це благополучний район, - запевнила вона. – Тут зазвичай ніхто нічого не виносить.

- Це, звичайно, дуже добре, але переконатися зайвим не буде.

Він розігнувся і в цей момент його спина хруснула. Притуливши до неї долоню, Наскіс повернувся до Єви. На його обличчі було кілька набряків та синців.

- Що з тобою? - запитала вона.

- Скажімо так, пережив не дуже вдалу зустріч із міською божевільною. На жаль, але не всі райони у місті благополучні як твій.

- Ого. Сподіваюся, там нічого серйозного.

Наскіс покрутив головою.

– Все дуже серйозно, але зараз давай не про це. Чому ти вирішила повернутися до цього будинку? Той псих, напевно, ще десь гуляє. Це дуже небезпечно.

- Я не боюсь його, - впевнено сказала Єва. - Навпаки, я буду тільки рада, якщо він повернеться. У нас з'явиться можливість зловити його.

- І то правда. Хоча ризики все одно є. Я заглядатиму до вас щодня. Якщо що, будь завжди на зв'язку.

Як ви могли зрозуміти, Наскіс отримав деякі травми того вечора, коли вирушив додому до Олени Брауз. З того моменту минуло кілька днів, але ми все одно можемо туди заглянути. Склалося там все, звичайно ж, дуже цікаво.

Олена з побоюванням поглядала на Дану, що стояла під ліхтарем. Що завгодно можна очікувати від цієї хворої на голову вампірки. Вона це чудово розуміла, особливо після їхньої "душевної" розмови. Звідти Олена дізналася, що Дана мала особливу пристрасть до пролазів у вікна.

- Блін, а в тебе крута квартирка, - оглядався Наскіс, скинувши пальто на диван.

Олена проігнорувала його і швидко попрямувала до вікна, щоб щільніше закрити штори.

— Ти знервовано виглядаєш, — сказав Наскіс.

- Так. Стрес на роботі. Все це дуже вимотує.

- Так... е-е, чим ми займатимемося?

- Ну... я можу зробити чай.

Наскіс посміхнувся.

- Для початку було б непогано.

Відверто кажучи, Олені не дуже подобалося це імпровізоване побачення. Наскіс все ще здавався їй самозакоханим нарцисом, але залишати його на поживу вампіру було б дуже жорстоко. Тож довелося його терпіти і сподіватися, що найгірше обійдеться.

Чайник повільно закипав. Минуло лише кілька хвилин, але здавалося, що це вічність. Олена краєм ока виглянула у вікно і страх у її жилах холодом пройшовся по всьому тілу. Підла Дана так само стояла на вулиці і усміхнено дивилася до них у квартиру. Навіть крізь невелику щілину в шторах це відчувалось моторошно.

- Ти дивишся на ту стрьомну діваху за вікном? - спитав раптово Наскіс.

- Ти дуже догадливий, - стривожено відповіла Олена.

- Щось із нею не так. Може закриємо ще й жалюзі.

- Не треба!