Глава 45: Що в твоїй голові?

На годиннику вже було близько 18:00. Робочий день Олени Брауз закінчився. Нарешті можна відволіктися від нескінченних діалогів з міськими збоченцями та соціопатами.

Давайте визначимось на березі. Я не вважаю, що ті, хто ходить до психотерапевтів суцільно збоченці та соціопати. Але ті, хто ходив до Олени Брауз, якраз такими і були. Їй уже здавалося, що вона сама потроху божеволіє від такої компанії. Такими темпами можна й засумувати за часами терапії Герберта Аристархуса.

За вікном уже стемніло. Олена не поспішала їхати додому. Вона спокійно ввімкнула світло в кабінеті і дістала пляшку віскі з тумбочки. Перші двадцять п'ять грамів пішли одразу. Наступні – хвилини за дві.

Легка втома накрила її. Олена трохи опустилася в кріслі і притулила долоню до чола. Жовте світло м'яко заповнювало кабінет, просіюючись з-під люстри.

– Що мені робити? - спитала вона пошепки.

Боротьба з апатією стала для неї нормою за останній тиждень. Перші дні Олена просто намагалася її ігнорувати, але тепер уже старалась серйозно знайти вихід із ситуації. Почала ставити собі важливі питання.

- Не знаю, - відповіла вона собі.

Від нудьги Олена почала копошитися у своєму столі, сподіваючись знайти щось, що відволіче від стомлюючої рутини. Всередині товклись: завали паперів, порожні пляшки та стара зламана канцелярія. Коротше кажучи, нічого корисного.

Раптом серед усього цього мотлоху вона знайшла срібну вилку. Це був дуже старий сувенір від померлої тітки Віани.

- Треба ж. Не думала, що ти загубилася саме тут.

Все-таки річ пам'ятна. Олена засунула її в сумку, щоб не забути.

Тяжкі посиденьки ввечері у своєму кабінеті не давали їй звільнення від накопиченого стресу. Власне, тому вона вирішила, що настав час уже йти. Повертатися додому та повноцінно вже відпочити.

Запахнувшись у пальто, вона зачинила двері та пішла до весняних тротуарів і нескінченних ліхтарних стовпів, що безмовно прокладали шлях дощовими вечорами.

Спокійним кроком Олена прямувала до паркування, де на неї вже чекала машина. У голові лише думки про те, як би швидше дістатися додому. Вітер здіймався, холодило.

Очевидно, вся ця вечірня тиша не могла просто так спокійно продовжуватись. Інакше, я не став би акцентувати вашу увагу на цих подіях. Щойно Олена підійшла до машини і потяглася до дверей, то помітила, що через три авто справа долинав якийсь галас.

Вона обережно підійшла перевірити, що відбувається і побачила вампірку, яка жадібно вгризлась у шию молодого хлопця. Та так захопилася випиванням крові, що навіть не помітила, як хтось ззаду підійшов.

- Тут дуже-дуже людно, - сказала Олена. - Не боїшся, що тебе можуть упіймати?

Вампірка злісно обернулася.

- Що? Ти ще хто така? Теж хочеш померти?

Олена посміхнулася.

- Ой. Всі ви, вампіри, однаково зарозумілі ідіоти. Я дивуюсь, як ви ще не вимерли.

Вампірка миттю підскочила до Олени, схопила її за плече та жбурнула на землю. Кидок був зухвалий, але не сильний.

– Зараз ти поплатишся за свої слова.

- Ні, - сказала Олена. – Не хочу.

- Як це? Хто тебе питатиме?

- Ну ти ж питаєш. Одразу два запитання поставила.

Брови вампірки задумливо насупилися.

– Це були риторичні питання.

- А річ не в питаннях. Річ в тому, що ти хочеш їх висловити. Ти хочеш поговорити.

- Взагалі я хочу пити кров!

- То чому ти мене все ще не вбила?

Вампірка почухала підборіддя. Їй було некомфортно від цієї ситуації. Наче хтось нахабно ліз туди, куди не просять. А потім опинявся там, де було дуже неприємно.

- Не вбила, бо говорю з тобою. Ось і все!

- А говориш, бо хочеш висловити біль. Значить, я маю рацію.

Олена піднялася на ноги і обтрусила пальто. Брудні розводи все ще залишились на рукаві. Це було неприємно. Вимазала одяг через якусь дурницю.

- Гаразд... схоже, так і є, - опустила голову вампірка. - Я хотіла б поговорити, але... не з людиною.

- А яка різниця? Зі мною, можливо, навіть буде краще. Як тебе звуть?

- Дана.

- Добре, а я Олена.

Після нескінченних сеансів з божевільними людьми, Олена дуже виголодалась по сеансах з божевільними вампірами. Звичайно, ця Дана виглядала далеко не так презентабельно як наш Герберт, але це вже було краще ніж нічого.

Кинувши труп лежати на парковці, вони відійшли на лавочку і поговорили про проблемного чоловіка Дани, про життя, що безцільно проживалось та про жорсткого нового ватажка вампірського клану - Кірвента, який все забороняв і був надто суворим. Дана навіть одного разу розплакалася, через що Олені довелося її обіймати та втішати. Вампірські сопельки довелось витирати хусткою.

- Дякую тобі, Олено. Я не думала, що мені справді стане легше.

- Так, але ти маєш пам'ятати, що наша розмова - це не панацея. Ти сама маєш зайнятися своїми проблемами. Я лише штовхнула тебе у правильному напрямку.

- Добре.

- І ще... Можна, будь ласка, більше не вбивати людей?

Дана невпевнено зам'ялася на місці.

– Не знаю. Постараюсь. Але ти точно житимеш! Вбивати тебе не стану, ти хороша!

Олена чомусь вважала, що вампіра можна перевиховати. Те, як змінювався Герберт, вселило в неї цю не дуже правдиву ідею. Чи можна направити їх на більш мирний шлях, без убивств людей? Відповідь на це питання далеко не завжди така однозначна.

Подальший переказ цієї зустрічі вже не мав такої цінності, тож поки ми знову змінимо фоку на Наскіса Пласкіса. Минула ціла доба після його розмови з Матвієм Карським. У поліцейському відділку зчинився галас. Безвісти пропав комісар поліції Циркадо Халтіген. Побіжне розслідування показало, що це напевно викрадення.

Дізнавшись про це, Наскіс сильно напружився. У його голові одразу склалося все в одну картину. Матвій Карський точно якось до цього всього причетний.

Вийшовши в курилку, Наскіс дістав цигарку та неакуратно підпалив, дивлячись у порожнечу. Він боявся зізнатися собі, що саме він спровокував це зникнення. На що був здатний Матвій Карський і що ця людина замишляла?