Глава 44: Тяжкість

Гаразд, гаразд, я знаю, як це було підло. Ну що ж, повернемось тоді до Андрія. А йому на цей момент не солодко. Він упав на землю і почав корчитися від болю. Усередині все ніби лещатами передавило. Андрій поповз травою і важко кашляв, хапаючись пальцями за землю.

Ноги трохи заніміли. В очах тривога. Його спроба втекти зовсім не мала успіху, адже він не зміг навіть на ноги піднятися. Почулися швидкі кроки. То була Аліна. Вона наближалась.

- Ні! Стій! – закрився руками Андрій.

Аліна відвела убік його руки, взяла за плечі та сама підняла на ноги.

- Пробач мені, будь ласка! - сказала вона. - Я не хотіла завдавати тобі болю. Це випадково вийшло, я просто перенервувала.
- Ага, ти мене мало не вбила!
- Андрюшенько, пробач, пробач мене.

Вона обережно притулила його голову до грудей і почала гладити по волоссю, сподіваючись заспокоїти. Аліна справді випадково його травмувала. Не кожен день хтось розкривав її справжню особистість.

– Що відбувається? - здивовано спитав Андрій.

Аліна мовчала. Вона не одразу зважилася дати відповідь. Її почуття були сильно неоднорідними, але одне вона знала точно:

- Я кохаю тебе, Андрію.

Не дивлячись на те, що він і так про це здогадувався, коли вона вголос озвучила ці слова, його ніби пронизало блискавкою. Навіть страх перед нею трохи зник. Але не дуже. Все ж таки варто розуміти, що вампіри - це річ моторошна.

- Я не можу повірити, що ти вампір, - сказав він.
- Під час нашої першої зустрічі, я думала, що уб'ю тебе і вип'ю всю твою кров. І... боже, я уявляю як же це стрьомно звучить. Ну блін, вибач, я не можу інакше. Але зараз усе змінилося.

Андрій міцніше до неї пригорнувся.

- Я теж тебе кохаю.... І до речі, на відміну від тебе, під час нашої першої зустрічі, ти мені відразу дуже сподобалася. Вбивати я нікого не хотів.
- Так тепер і я не хочу нікого вбивати, - додала вона. - Ну гаразд... трохи хочу. Але це вже не виправити, вибач.
- Такої кількості вибачень я не чув жодного разу за все своє життя.

Вона обережно відпустила його і зробила винний крок назад. Її погляд опустився вниз, а плечі осіли.

- Я зрозумію, якщо ти захочеш розлучитися, - сказала Аліна. - Не всі готові терпіти всіляких містичних потвор.

Ребра Андрія все ще сильно боліли від її жорсткої ​​хватки. І на ногах стояти все ще тяжко. Але навіть своїми ватяними стопами він наважився зробити крок уперед і поцілувати Аліну.

- Ні, - сказав він. - З тобою я хочу залишитися, незважаючи ні на що. Я готовий потерпіти твої містично-потворські витівки. Тільки якщо це будуть не вбивства людей.

Аліна акуратно посміхнулася.

- Жодних вбивств.
- Добре.

Після такої курйозної сцени вони вирушили гуляти далі, тримаючись за руки. Затуманений почуттями Андрій так і не запитав її про зникнення Ангерда. Не спитав, чи вбила його вона? Цілком можливо, що він забув і йому було не до цього. Або про все здогадувався, але постарався з усіх сил від цього відсторонитися. У цей момент він почував себе найщасливішою людиною.

А тепер перенесемося до Наскіса Пласкіса. Адже паралельно з епічним побаченням Андрія, він їхав до Матвія Карського, щоб дізнатися про божевільні корупційні схеми в лавах поліцейського керівництва. Сам він до цього керівництва очевидно звернутися не міг. Його просто послали б подалі. А ось багатий мужик, вхожий навіть у мерію, цілком міг щось знати. Особливо враховуючи, що він сам хизувався своїми неймовірними зв'язками.

Наскіс зателефонував Матвієві і той привітно погодився прийняти його у себе в офісі. Кабінет Карського виглядав дуже еклектично. Усі чотири стіни пофарбовані у різні кольори. По кутах розставлені вази. Під вікном стояла пальма. І вся ця дивна, майже дитсадкова пишнота очолювалася здоровенним дубовим столом у центрі.

- Доброго дня, Наскісе, - простяг руку Матвій. – Ви хотіли зі мною поговорити?
- Так, є про що перетерти.

Наскіс сів за стіл і зручно відкинувся на спинці. Стільці в кабінеті Карського були широкими та м'якими. Начебто всі спроєктовані для його огрядної фігури.

- Кошерно живете. Як для вихідця із бідної родини.
- Іноді таке трапляється, - усміхнувся Матвій. - Дуже типово для людей із комплексом гіперкомпенсації.
- Я все дитинство прожив у найбіднішому районі Канігсбурга. Бачив там багато різних людей. Нікого схожого на вас там не було.

Матвій повів бровою.

– Сподіваюся, це комплімент.

Наскіс підсунувся трохи вперед.

- Гаразд, перейдемо до справи.
- Так, було б непогано.
- Те, що я вам зараз скажу взагалі - таємниця. Ніхто, крім наближених, не знає про те, що сталося.

Матвій Карський насторожився, але не став переживати. Про що не почав би говорити Наскіс, схеми цієї людини він точно розкусити б не зміг. Матвій з цікавістю впер кулак у підборіддя.

- Я завжди зберігаю таємниці добрих людей, - доброзичливо сказав він.
- На Єву Карт напав якийсь психопат. До мене дійшли чутки, що командування поліцейського відділку покриває маніяка. Я прийшов сюди, щоб дізнатися щось про це. Ви ж казали тоді, що маєте "зв'язки з верхівкою"

Наскіс чекаюче підняв брої. Уважно спостерігав за співрозмовником та його реакцією.

- Так, я добре знайомий із вашим начальством. І... для мене стало великим відкриттям те, про що ви кажете. Хех...

Обличчя Матвія несподівано змінилося. Він задумливо відвів погляд убік і посміхнувся. Наскіс намагався зчитати його поведінку, але це було марно. Мотиви цієї людини завжди дуже туманні.

- Знаєте, що викликає у мене злість найбільше у світі? - спитав Матвій.
- Звідки мені знати?
- Я... терпіти не можу, коли хтось робить зло безкарно. Ви впевнені, що комісар Халтіген покриває вбивцю? Це важливо.
- Ну, - почухав потилицю Наскіс, - це скоріше здогадки. Точно стверджувати я не можу. Тому я тут.

Матвій постукав пальцями по столу.