Глава 42: Ходьба по грані

Останні події потроху порушували звичну картину побуту наших героїв. Незабаром все зміниться настільки, що повернутися до минулого не вийде нікому з них. Я не дарма здригаю повітря цими словами, просто вважаю, що їх важливо озвучити саме зараз.

Кірвент спокійно спав у своєму ліжку, повернувшись головою до турбіни в стіні. Ця велетенська металева бандура заспокоювала його, дарувала почуття безпеки. Те невелике добро, що він відібрав у Блоу Джоба, крім влади. Тільки у своїй квартирі він міг звільнитися від тривог і страхів.

Вікно відчинилося. Темний силует проліз у кімнату. То була Клара. Вона зняла капюшон і витерла обличчя від дощової води. Краплі стікали з її костюма прямо на підлогу. Шкіряна торбинка висіла за спиною.

- Вставай, Кірвенте, - сказала вона.

Той трохи невдоволено покрутився, але в результаті все-таки розплющив очі.

- Що сталося? Чому ти тут?

Клара кинула йому в ліжко повний сміттєвий пакет.

- На, заціни.

- Якого біса?

Він обурено відкинув його на підлогу, не бажаючи навіть торкатися.

- Подивись усередину, - наполягла Клара.

- От чорт, гаразд, - підвівся з ліжка Кірвнет. - Якщо вже треба, то сподіваюся, це щось важливе.

- Дуже важливе.

Його руки розкрили пакунок. Само собою, там була голова Містера Грома. Вона так само похмуро дивилася, чекаючи поки збереться в купу з іншим тілом. Кірвент повів бровою, побачивши це. До нього одразу дійшло, що до чого.

- Довбаний мисливець. Це ти з ним так?

- У тому й річ, що ні, - сказала Клара. - Я знайшла його в передмісті. Він весь розірваний на частини і закопаний на задньому подвір'ї у хрін зна кого. Я вирішила, що краще забрати його голову, щоб він випадково не зібрався, якщо його раптом розкопають.

- Треба ж. Певно, хтось нам допомагає.

Ну, в принципі так і було. Щоправда, допомога ця виявилася лише вимушеним заходом. Герберт не міг вчинити інакше. До речі, про нього. Прокинувшись вранці, він вирішив, що цього разу точно має розібратися зі своєю хворобою. Потрібно знову вийти на пошуки вампірів Кірвента. Як ми можемо помітити, ця зустріч практично неминуча.

- Ну як ти почуваєшся? - запитав Істран, збираючись на роботу.

- Ох... здається, гірше, - Герберт вийшов із ванни, витираючи волосся.

- Блін, я за тебе переживаю, друже. Хоч би з тобою чого поганого не сталося.

- Мені б також цього не хотілося.

Істран поплескав його по плечу і попрямував до дверей.

- Гаразд, тримайся там. А я поки що піду заробляти гроші. Схоже, мені вже недалеко до генерального директора цієї фірми.

- Ого, круто, Істране, - вражено сказав Герберт. - Ти непогано піднявся. Більше не виглядаєш так жалюгідно.

Істран оглянув себе.

- Ну взагалі, трохи виглядаю. Добре, що цього не видно.

Герберт подався на кухню. Там на нього вже чекав голодний Пиріжок. Кіт вже майже дорослий і годувати його треба відповідно. На жаль, через останні пригоди, їжа якраз і була тільки для кота. Нічого придатного для вампірів не залишилося. Не було часу на полювання.

Старий відсипав Пиріжку повну миску і сів поруч на підлогу.

- Класно напевно жити за чужий рахунок. Ех... тобі ніколи не зрозуміти, що означає валити людей руками, щоб прогодувати себе.

Недовго посидівши, він зібрався з думками та вийшов на пошуки вампірів. Цього разу сподіваючись, що не влипне в божевільне побоїще.

Поки Герберт займався дуже важливими, але все ж таки досить рутинними пошуками, ми перемкнемось на Андрія. У цей час він проживав у Наскіса Пласкіса і його відразу ж, після першої доби почало нервувати те, що той ходить по хаті голий, без трусів.

- Гей, ти не міг би трохи одягнутися? – закрився рукою Андрій. - Ти, звичайно, друг сім'ї, але це занадто для мене.

Наскіс дістав із холодильника скляну пляшку пива і відпив на місці.

- Не будь таким ніжником, Андрюхо. Ти вже майже дорослий чоловік. Час уже ставитися до таких речей нормально.

– Це прозвучало дивно.

- Ех, ну гаразд. Одягнуся, одягнуся.

Наскіс накинув на себе халат.

Цього дня Андрія мучили деякі важливі питання, які він збирався обговорити з Наскісом. Всі вони так чи інакше стосувались минулих подій.

- Ти заїжджав до нас додому?

- Так, - відповів Наскіс. - Безлад там конкретний. Якісь купи накопані в саду, наче кроти влаштували нашестя. Слухай, якщо історія про збоченця, якого покриває поліція правда, то у нас великі проблеми.

Андрій напружився. Він чудово знав, що байки Герберта дуже спотворюють реальний стан речей, але сказати правду не міг.

- Так, все було так, як каже Герберт.

– Навіть не знаю, як на це реагувати, – сказав Наскіс, продовжуючи попивати пиво. - Хоча, є в мене один знайомий, який, за його словами, входить у верхні кабінети нашої доблесної поліції. Потрібно б з ним трохи перетерти.

Він мав на увазі Матвія Карського. На новорічному святі той по п'яні проговорився, що тісно спілкується з командуванням поліції Канігсбурга. Наскіс спочатку скептично поставився до такої заяви, але тепер вирішив, чому б у цьому не переконатись напевно.

Поки він поїхав у справах, Андрію стало нудно залишатися вдома. Ігор на комп'ютері Наскіса не було. Пиво, яке можна було попити нишком, закінчилося. Коротше, одна суцільна туга.

Власне тому Андрій вирішив написати Аліні та зустрітися з нею. Вони не бачилися близько тижня, тож хлопець дуже скучив. Побачення, так би мовити, було призначене у парку.

Щойно Андрій побачив Аліну, що спокійно наближалась, його пробрало дивне почуття. Він завжди відчував щось подібне поряд з нею, але тепер це його стурбувало. Все тому що це саме почуття дуже нагадувало те, що він відчував поруч із Гербертом. Тоді Андрій задумався, що якщо Аліна теж вампір?

- Привіт! Як ти?

Вона побігла до нього і поцілувала у губи. Андрій був розтоплений ніжністю поцілунку, але точно помітив, наскільки він холодний на дотик. І це не через погоду, шкіра Аліни завжди була дещо прохолоднішою, ніж у інших людей. Раніше це здавалося лише милою деталлю. А тепер - лякало до чортиків.