Глава 40: На виду: Частина 2

Герберт дивився прямо в дуло з якого будь-якої миті могло вилетіти розжарене срібло. Миттєва смерть, якої він поки що зовсім не потребував. Хоч і старий, але жити хотілось. Не дарма ж вирішив боротися із хворобою.

- Він вампір? - спитав містер Грім.

Занторій на мить зам'явся.

- Ні!

Хлопець вирішив збрехати, щоб урятувати Герберту життя. Щоб хоч комусь врятувати життя, навіть якщо ця ймовірність страшенно мала. Все-таки той псих був надто непередбачуваним.

- Що ти тут робиш, старий? - Містер Грім не опускав зброї.

Герберт розгубився. Йому доведеться брехати. На щастя, він досить непоганий у цій справі.

– Прийшов на шум розбірок.

- Гаразд, - кивнув містер Грім і опустив обріз.

А потім знову підняв його.

- Тебе все одно доведеться вбити. Ніхто не повинен знати про існування вампірів.

Палець почав повільно тиснути на спусковий гачок.

- Стій-стій-стій! – підняв руки Герберт. - Я й так старий. Дай мені спокійно дожити свої останні дні.

З його носа знову побігла кров. У голові як завжди гуло. Він узяв краплю на палець і простягнув мисливцеві.

- Бачиш. Ця хвороба мене вбиває.

- Ну тоді я врятую тебе від страждань.

- Ганебним пострілом у голову? Це жорстоко та принизливо! Жодної поваги до людей похилого віку.

Містер Грім сердито прохрипів під ніс. Він почав сердитись від того, як сильно затягнувся цей діалог, але стріляти не поспішав. Вирішив не ускладнювати своє становище ще одним безневинним трупом. Тим більше, старий справді виглядав нешкідливо.

- І що ти порадиш мені з тобою зробити? - спитав містер Грім.

- Відпусти мене. Просто дай мені померти в тиші та спокої.

Мисливець придивився до крові, що стікала обличчям Герберта. Щось у ній здалося йому дивним.

- Незвичайна кров. Темна, майже фіолетова. Прям як у вампірів... Я думаю, ти мені брешеш.

Палець натиснув на спуск, але Герберт в останній момент встиг ухилитись. Гаряча шрапнель пролетіла мимо вуха. Він підскочив до мисливця та різко відірвав руку з обрізом. Очі мисливця роздулись від люті. Містер Грім потягся за сокирою, не втрачаючи жодної секунди.

Герберт відскочив від удару, лезо пронеслось біля плеча. Не можна дати влучити по собі. Одне зіткнення з тілом срібною сокирою вбивало вампіра майже одразу. Герберт підхопив обріз і вистрілив мисливцеві в груди. Містера Грома відкинуло на кілька метрів. Плащ порвався та згорівся.

- Скажи його справжнє ім'я! - звернувся до хлопчика Герберт.

– Я не знаю! - сказав Занторій. - Він викрав мене.

– Це погано! Це дуже погано!

Герберт жваво підскочив до мисливця і, доки той не встав,встромив йому обріз у живіт, проколовши наскрізь. Дуло увійшло до бетону, прибивши Містера Грома до поверхні. Це мало виграти час на втечу.

- Звалюємо звідси!

Герберт посадив Занторія на спину, швидко повернувся до велосипеда і кинувся геть. Він ще не знав, що мисливець таємно залишив на хлопчику відстежуючий маячок. Містер Грім спокійно лежав, намагаючись висмискнути з себе обріз. Нікуди не спішив.

Проїжджаючи вулицею на величезній швидкості, старий дістав із кишені телефон. Хлопчика треба було десь сховати. Десь, де його не будуть шукати, як йому здавалось. Десь, де буде безпечно.

- Нікому не розказуй, ​​що ти бачив насправді, - сказав Герберт, набираючи номер. - Про вампірів теж мовчи.

- Добре, - погодився Занторій.

Герберт набрав Єву Карт.

- Єво, привіт. Слухай... тут така справа. Здається, я став свідком злочину. Якийсь чокнутий бугай викрав хлопчика і збирався його вбити.

- Ой, це... навіть не знаю, що й сказати, - зніяковіла Єва. - Якось все раптово.

– Я хочу сховати хлопчика у тебе.

- Чому ти не подзвонив у поліцію?

Герберт зітхнув.

- Розумієш... не все так просто. Я потім поясню. Дай мені сховати хлопчика і все. Добре? Ти допоможеш мені?

Єва була збентежена цією розмовою. Герберт у цей момент був не схожим на себе. На того, до кого Єва звикла. Сама того не підозрюючи, вона зіткнулася з ним справжнім.

- Гаразд. Добре. Можеш приїжджати.

Вона поклала слухавку і спантеличено сіла в крісло.

- Щось трапилося, мам? - запитав Андрій.

- Я не знаю... Якийсь чортівня відбувається.

Єва почала потирати лоба. Ситуація трохи розжарила її. Стрес. Вона дуже не любила, коли щось стороннє втручалось в її картину світу та псувало плани. Це знищувало те саме почуття контролю, за яким вона завжди гналась.

– До речі, до нас зараз приїде Герберт, – додала Єва.

- О, круто, - усміхнувся Андрій.

– Не сам. На нас чекає дуже нетипова зустріч.

За двадцять хвилин приїхав Герберт. Він був дуже виснажений цією поїздкою. До того ж, його недуга продовжувала тиснути на голову. Тіло німіло, але він намагався триматися з усіх сил. Витер кров з носа та сконцентрувався на своєму тілі.

Єва прийняла гостей. Всі разом вони зібралися у вітальні, щоб Герберт пояснив, що взагалі тут відбувалось.

- Цього хлопчика звуть Занторій, - почав Герберт. - Його викрав якийсь маніяк-збоченець. Я зустрів їх під мостом, коли катався велосипедом. Той психопат уже встиг убити двох людей. Один із них був копом. Це повна жесть. Я ніколи такого не бачив раніше.

Андрій та Єва з подивом слухали цю неймовірну розповідь. Яка була навіть майже не вигаданою. Деякі деталі спотворені, але так навіть краще. Брехати спираючись на правду завжди легше. Особливо Герберту.

- Це... ого, - підняла брови Єва. - Так ти, до речі, й не пояснив, чому не викликав поліцію? І чому привіз хлопчика саме сюди?

Виклич би він поліцію, це привернуло б лише зайву увагу і створило купу нових жертв. Герберт не міг так ризикувати. Але сказати правду Єві він теж не міг. Треба було щось вигадати. З кожною секундою незручного мовчання, вигадувати виправдання було все складніше і складніше. Холодний піт проступив на лобі Герберта.