Глава 28: Практичний досвід

Блідувата кварцова лампа мерехтіла під стелею. Істран захоплено розглядав її, поки вусатий чоловік у костюмі перебирав у руках його документи. Це була співбесіда на роботу. Істран вирішив влаштуватися працювати в офіс.

Навіть одягнувся пристойніше. Відкопав батьківський костюм із випускного. Більше того, я вам скажу так - він навіть взувся. Вперше за довгий час. Оце по-справжньому дивно.

- Смердючий мотлох, - сказав співробітник відділу кадрів, жбурляючи папку об стіл.

- Гей, я взагалі-то школу закінчив! Там нормальні оцінки, – обурився Істран.

- Я кажу, ти виноситимеш смердючий мотлох.

Чоловік тицьнув пальцем у чорну пластикову урну.

- Це і буде твоя робота, - сказав він. – Сміттям у нас в офісі ніхто не хоче займатися, тому всі урни повні під зав'язку.

Ця людина дещо применшувала. Чортові урни були не просто повні, гора сміття вивалювалась вже через край, збираючись потворною купкою на підлозі.

- Та це якось принизливо, - сказав Істран. – А інших вакансій не знайдеться?

- Тільки сміття, тільки хардкор.

Істран засмучено зітхнув. Він пройшов вже більше тридцяти місць. Скрізь чув лише суцільні відмови. Іншого вибору не залишилось. Потрібно погоджуватися на цю пропозицію.

- Гаразд, я у вас працюватиму.

Кадровик поплескав його по плечу.

- Ти сильно не переживай, сміттєві відра – це основа цивілізації. Без них наше суспільство б розвалилось. Тож радуйся. Ти торкаєшся Величі!

Після співбесіди Істран їхав додому. Ну, до Олени додому. До отримання власного будинку ще дуже нескоро. Уткнувшись чолом у скло автобуса, він супроводжував поглядом химерні хмари, які нагадували про те, наскільки цей світ несправедливий. Деякі начебто навіть склалися в матюки. Це принизливо, коли вже саме небо глузує з тебе.

Істран відсунувся трохи назад і підняв ноги над підлогою. Як виявилось, взуття натирало дуже сильно. Він зняв туфлі та побачив червоні мозолі на ступнях.

- Ох... жерсть. Цього ще не вистачало.

Сидівший поруч хлопець зморщився і сказав:

- Блін, чуваче, а ти не пробував шкарпетки одягти?

Істран розгубився. Це питання поставило його в глухий кут. Іноді оточуючі його сильно дивували.

- А що таке шкарпетки?

- Ти знущаєшся? - хлопець відсторонився. - Та ти обкурений!

- Гей, я взагалі не курю вже кілька днів. Не треба на мене гнати! Я реально нічого не знаю про шкарпетки!

Незнайомець знову скривився. Сильна заява. Він уважно оглянув Істрана. Той наче й виглядав як волоцюга, але не зовсім. Батьківський костюм з випускного все-таки створював невеличку атмосферу солідності.

Хлопець зняв кросівок і простягнув ногу Істрану.

- Бачиш? Це шкарпетка. Це вона і є.

- Блін, точно! - усвідомлення наздогнало Істрана. - А я думав, чого ж не вистачає? Ось воно як! Мені просто завжди здавалося, що ця штука всередині взуття вже є одразу.

- Це не так, друже. Світ набагато складніший, ніж ти вважаєш. Шкарпетки існують.

Істран раптово запідозрив, що цей тип якось дивно розмовляв. Він уважно подивився йому в обличчя і зрозумів. Червоні очі все самі за себе сказали.

- Хах, так це ти обкурений.

- Так, і що? – схрестив руки хлопець. – Роблю, що хочу.

Водій автобуса підслуховував цю розмову. Наркомани в салоні – річ непробачна для нього. Не можна їх відпускати. Поки вони говорили про якусь безглузду нісенітницю, автобус під'їхав до поліцейської дільниці. Водій опустив вікно і крикнув:

- Гей, мужики, тут у мене торчки тусуються! В'яжіть їх!

Троє накачаних офіцерів одразу забігли до салону. Вони почали жорстко мутузити всіх, хто потрапляв під руку: жінок, дітей, старих. Беззахисні пасажири бились об стіни, падали на підлоги та завалювали на бік сидіння.

- Що ви робите? - закричав водій. - Я говорив про тих двох, в кінці салону!

- А-а-а, вибачте. Помилочка вийшла.

Копи відкинули убік ні в чому не винних побитих пасажирів і впевнено попрямували до Істрана і того накуреного хлопця. Здавалось, зараз комусь міцно дістанеться.

Істран відразу кинувся у відчинене вікно. Його худа комплекція дозволила туди пролізти майже без проблем. А от батьковому костюмові пощастило менше. Бідолашний вельветовий піджак розірвався надвоє.

Поки копи заламували наркомана обличчям у підлогу, Істрану вдалося втекти. Все ж таки добре, що він вирішив кинути палити. Організм став здоровішим. Це, по суті, його і врятувало. Хоч якась користь від цих внутрішніх трансформацій.

У квартирі було тихо. Істран обережно оглянув передпокій та помітив речі Олени. Очевидно, вона вже повернулася з роботи.

Щоб зайвий раз не шуміти, він пішов на носочках до дивану. Спати дуже хотілося.

- Ти що, проходив співбесіду до бійцівського клубу? – почувся голос Олени.

Вона не спала.

- Блін, ти мене злякала! – обернувся Істран. - Ох... так, якось все не дуже гладко пройшло. Але роботу я одержав.

- Ну і чудово, чим би ти там не займався. Може, скоро ви вже з'їдете з Гербертом у якийсь інший будинок.

Істран сів на диван.

– До речі, а де він?

- Таке як прогулятися вийшов, - сказала Олена.

Так, прогулятися він вийшов знатно. Зустрів чергового вампіра, від яких його вже нудило. Дівчина, що стояла навпроти нього, зовсім не вселяла довіри. Дрібна сволота, як він її сприймав, явно щось задумувала.

Герберт пильно дивився на Аліну, а вона на нього. Їхні погляди зіткнулися ніби сталеві мечі. Стоячи поруч, Андрій не розумів, що відбувалось. Це його трохи нервувало.

- Ем... все гаразд? - спитав він.

- Все чудово, - усміхнувся Герберт і вдавано простяг руку дівчинці, - приємно познайомитися.

Її долоня виявилася напрочуд міцною. Вампіри-підлітки не повинні бути настільки сильними. Начебто. Взагалі-то, Герберт конкретно вже й не пам'ятав, якими вони мали бути. Може, так і треба. У будь-якому випадку, вона мгла накликати лихо. З дівчинкою потрібно точно щось зробити.