Глава 26: Вдалий день

Задоволений тим, що обвів копів навколо пальця, Герберт радісно повернувся працювати. На той самий вокзал, де стояли під гору завантажені всяким мотлохом вагони.

Він вийшов із машини і з подивом зняв сонцезахисні окуляри. Усі вантажники, включаючи бригадира, сиділи в позі лотоса біля вагона з дисками для штанг.

- Що ви робите, хлопці? – вражено спитав Герберт.

Бригадир розплющив очі і тихо сказав:

- Займаємося йогою. Ми хочемо стати такими ж сильними як ти.

- Так, - доповнив якийсь вантажник, - я відчуваю, як сила мого духу перетворюється на фізичну силу. Я почуваюся посудиною, яка заповнюється зцілюючою водою.

Герберт почухав потилицю. Цих хлопців виявилось легко вразити. Хоча, прохрускавши спиною, він задумався, може йому теж йога не завадила б.

- Гаразд, пацани, - сказав Герберт, - давайте вже працювати.

Скинувши собі на плечі чотири ящики з дисками, він впевнено пішов у бік складу. Зовсім без напруження, як і раніше. Зігнуті в муках вантажники ошелешено спостерігали за цим з-під важучих ящиків та з-під вивалених на хребти дисків.

- Ми недостатньо старалися! Завтра потрібно ще чотири медитації перед початком!

Після двогої сувої зміни Герберт стрільнув у бригадира сигарету. Купувати їх собі він все ще не планував, навіть враховуючи новий непоганий заробіток.

- Чоловіче, я тебе поважаю, - потиснув йому руку бригадир. – Я взагалі такого раніше не бачив. Стільки сили та все через йогу. Здається, дарма я був скептиком усе це життя.

- Ну... - Герберт забарився, не знаючи, яку б вигадати брехню, - тут вся справа в досвіді. І у харчуванні.

– У цьому є сенс. А чим ти харчуєшся?

Герберт відвернувся убік, намагаючись придумати відповідь на ходу. Не міг же він розповісти про людську кров.

- Я думаю, ця дієта не підійде тобі. Та й узагалі для вас усіх. Типу, вона... ускладнюється. З віком потрібно поступово відмовлятися від звичайних продуктів. Розумієш?

- Ти взагалі не говориш конкретно. Звісно не розумію.

- Ну... коротше... в людському тілі є певні поживні речовини. І... іноді варто їх трохи вжити, щоб стати сильнішими. Але їхній смак тобі, швидше за все, не сподобається.

Бригадир примружився. Надто каламутно йому все пояснювали.

- Герберте, ти що, лайно хаваєш?

– Що? Ні! – різко відмахнувся старий.

- Та гаразд, не парься. Знав я таких, як ти, копрофілів. Чесно кажучи, не розумію я цієї теми, але вам видніше. Я засуджувати не буду.

Вийшло непорозуміння. Йдучи після зміни, Герберт похмуро пробурмотів під ніс:

- Певні, бляха, поживні речовини в тілі... Як я міг ляпнути таку нісенітницю?

Дорогою додому він увімкнув гучніше музику, щоб відволіктися. По радіо грала якась гаражна інді-група, але цього було достатньо. Її кривенькі гітарні акорди та поліритмічна ударна секція успішно похитували голову Герберта.

Стукаючи пальцями по керму в такт мелодії, він відчував, як повернеться додому і вип'є собачої крові, захованої в холодильнику. Поки що дозволялось тільки таке харчування. Видобувати людську кров зараз небезпечніше, ніж будь-коли.

Дверцята холодильника відчинилися. Дволітрова пластикова пляшка з червоною рідиною так і манила до себе голодного вампіра. Герберт одним рухом відкрутив кришку і почав жадібно поглинати кров.

- Ем... смачного, - обережно сказала Олена, увійшовши на кухню. - Сподіваюся, це не чоло...

- Ні, що ти. Я знайшов кілька бродячих собак і повідвертав їм шиї.

- Це звучить все ще моторошно.

Кошеня Пиріжок підкралося до її ніг і почало дружелюбно тертися. Вона взяла його на руки та пригладила.

- Знаєш, а я вже звикла до нього. Насправді, він доволі милий.

Герберт хитро посміхнувся.

- О-о, ти б бачила, як він поїдає трупи собак.

- Фу, боже. Я не хочу це уявляти.

Олена відклала Пиріжка і сіла за стіл. Там на неї вже чекала тарілка з вечерею, яку вона попередньо собі приготувала. Допивши, Герберт викинув порожню пляшку в урну.

- До речі, а де Істран пропав? - спитав він. – Я його сьогодні взагалі не бачив.

– Він пішов шукати собі роботу. Як ти його і просив.

- Треба ж, молодець. А я вже почав думати, що він справді безнадійний.

Олена покрутила виделкою у блюді, навертаючи пасту.

- Навіщо ти продовжуєш з ним возитися? Він же тобі ніхто.

- Не знаю, - відповів Герберт. - Я вже звик до нього. У мене не вийде більше спокійно заснути, якщо з цим дурником щось трапиться.

- А ти справді сильно змінився з моменту нашої зустрічі, - посміхнулася Олена.

Герберт сперся на підвіконня. А й правда, до нього це теж щойно дійшло. Він більше не бурчав просто так, без причини. Більше не влаштовував істерик. Щось явно змінювалось.

- Можливо, - сказав Герберт. - Я не беруся поки що стверджувати цього.

Після вечері він вирішив вийти на невелике полювання. Все-таки запаси не вічні, потрібно їх періодично поповнювати. Взявши за пазуху Піріжка, Герберт виліз на дах будинку. З висоти восьмого поверху відкривався непоганий огляд.

- Ну що, Пирожульчику, готовий до різанини? Настав час справжніх хижаків!

Пиріжок тихо нявкнув. Він був надто маленьким, щоб почуватися "справжнім хижаком".

- Не бійся, я тобі допомагатиму.

Декількома поверхами нижче лисий чоловік у майці вийшов на балкон покурити. Підпалюючи цигарку, він почув бубоніння над головою. Очевидно, що це був Герберт, який дуже захопився розмовою з маленьким кошеням.

- Гей, мужику, ти чого там робиш на даху? - голосно спитав мешканець будинку.

- Ну... я просто вийшов провітритися.

- Ага, ми знаємо вас таких. Допровітрюєтеся так, що потім від асфальту доведеться віддирати.

Герберт поправив халат і впевнено заперечив:

- Ні, я не самогубець! У мене все гаразд.

- Я говорив так само, коли пхав голову петлю десять років тому. Тільки завдяки близьким людям мені вдалося врятуватись.