Глава 13: Конфронтація

За годину до цього.

Блоу Джоб їхав на зустріч із Гербертом. Він був дуже злий. Той самий мужик, якого він просив не створювати проблем, як виявилось, створював їх прямо під носом. Таке не можна спускати на самоплив.

Але можливість для насильства ще буде. Хотілось спочатку розібратись із більш нюансним питанням. Розумієте, поки зустріч не відбулася, треба було вигадати, що сказати ворогу. Бажано, щось розумне та хльостке.

- Ось ти і попався, негіднику! - звернувся до вигаданого співрозмовника Блоу Джоб.

Якось мляво. Він відчув, що немає енергії. Нема іскри.

- Пам'ятаєш, ми нещодавно бачилися? Отож я тебе згадав, сучаро! Це вдалося не одразу, але до мене дійшло. Тепер і мої руки до тебе дійдуть.

Це взагалі звучало принизливо. Не можна в жодному разі таке говорити.

- Моя міць зламає тебе, нікчемо!

Занадто пафосно. Хто взагалі на це поведеться? Ніхто від такого навіть не злякається. Немов із дитячого фентезі.

- Гаразд, це все нісенітниця, - зітхнув Блоу Джоб. - Жарти убік...

Він примружив очі і впевнено сказав:

- Ну як справи, покидьку?

Блоу Джоб аж підскочив у кріслі від того, наскільки він дотепний. Скромно та зі смаком. Ця фраза йому дуже сподобалася. Головне – не забути.

Весь шлях він повторював про себе ці слова, уявляючи, як скаже їх в обличчя довбаному старому. Аби тільки голос не затремтів. І встати якось впевненіше теж треба.

А ось і стоматологічна клініка. Помічники наспівали, що Герберт зараз тут.

- Сподіваюся, він справді тут, - сказав Блоу Джоб, чекаючи на вході. - Буде ніяково, якщо я як придурок простою тут кілька годин.

Ну, годину йому реально простояти довелося. Герберт узагалі звідти не виходив. Хто знав, що там відбувалось? Лише один раз якийсь лікар бігав за дрилем через дорогу. Ні, ну ми-то з вами знаємо, в чому там справа, а ось Блоу Джоб губився в здогадах, накопичуючи гнів. Терпіння не нескінченне.

Двері відчинилися. З клініки вийшли мама з донькою.

- Мам, а чому у цього дядька дерев'яне волосся?

Блоу Джоб зніяковів.

– Це стиль, ви не розумієте, – сказав він.

- Вперше бачу таку смішну перуку, - засміялась матір.

Дівчинка її смикнула. Їй не сподобалася ця реакція.

- Мам, неввічливо сміятися з інших! Ця людина - справжній вампір, який чекає на заклятого ворога в лікарні.

Якби у Блоу Джоба було справжнє волосся, він би весь посивів у цей момент. Як ця дитина зрозуміла? Що за містика?

- Доцю, ти в мене така фантазерка. Тобі постійно навколо бачаться всілякі вампіри та перевертні.

- Мам, - насупилась дочка, - перевертнів не існує.

- Вампірів теж, - додав Блоу Джоб.

Дівчинка з усмішкою поплескала його по руці.

- Гаразд, я нікому не розкрию твій секрет. Можеш розслабитись. Мені все одно ніхто не повірить.

- Все, крихікто, пішли додому, - повела її мама. - Тато напевно вже зачекався.

Здавалось, потрібна людина вже точно не вийде. Пройшло багато часу. Блоу Джоб уже збирався сідати назад у машину, як раптом відчув пульс Герберта. Він був недалеко. Майже за дверима.

Блоу Джоб струсив сорочку, відкашлявся і розправив плечі. Потрібно виглядати солідно.

Двері відчинились, Герберт засунув телефон у кишеню.

- Як справи, покидьку? - успішно промовив Блоу Джоб.

Що ж, схоже, план спрацював. Герберта збито з пантеклику. Він не очікував такої зустрічі. Принаймні, не за таких обставин.

- Чого тобі? – спитав він.

- Я пригадав тебе, Герберте! Це я тобі дзвонив і просив не робити дурниць. Це я підіслав людину до в'язниці замість тебе.

- Ох... і що ти тепер збираєшся робити? Я так розумію, мирно це питання не вирішиться.

Блоу Джоб впав у ступор. Так далеко він цього плану не продумував. Справді, а що він збирався робити далі?

- Треба б дати тобі урок виховання.

- Ти що, хочеш влаштувати бійку просто на вулиці серед людей? - розвів руками Герберт.

- Блін, а це ти добре підмітив. Я й не подумав, як це виглядатиме. Господи, мало не накоїв лайна.

- Якщо хочеш бійки, то поїхали за місто!

Що ж, вони виїхали на якийсь брудний пустир із купами сміття. Ідеальне місце для поєдинку. Їхали мовчки, нічого один одному не казали. Кожен мисленно готувався до сутички.

Почалось все швидко. Розігнаний кулак Герберта влетів Блоу Джобу між очей. Ось так раптово розбирки і починаються. Пролунав потужний гукріт. Розриваючи спиною землю, бідолаха відлетів метрів на тридцять. Йому пощастило, що сорочка була сальною. Прослизнула і не порвалась.

- Для свого віку, скільки б тобі не було років, ти міцно б'єш, - хитаючись піднявся Блоу Джоб.

- Часто доводилося стикатися з клоунами на кшталт тебе.

Герберт знову кинувся в атаку, але прорахувався. Коліно супротивника тріснуло його збоку по ребрах. Тіло склалося вдвоє і підскочило в повітря.

- Любиш кулаками махати, люби і біль терпіти! - засміявся Блоу Джоб.

Взагалі він не хотів цієї бійки. Для нього подібні конфлікти – нудна, але при цьому надто болісна рутина. Для лідера вампірів, було краще займатися вдома самоїдством. Але, щоб не заганьбитись перед підлеглими, потрібно показувати авторитет силою.

Герберт прилетів головою в землю. Пил грудками здійнявся навколо нього. Це неприємно, але терпимо. Кірвент влупив тоді сильніше. Відштовхнувшись руками від ґрунту, старий зміг підстрибнути і стати на ноги. Битва продовжилась.

- Ця битва більше не продовжиться, - сказав він.

– Що? - обурився Блоу Джоб. – Це несерйозно. Ти приколюєшся?

Насправді все було як треба. Герберт вчасно помітив, що його супротивник стояв біля крутого урвища. Земля там сильно розм'якла від сильних ударів і великий шматок ось-ось мав обвалитися.

Тріщини розійшлися під ногами Блоу Джоба. Він опустив голову і зрозумів, що падає. Летіти близько двадцяти метрів вниз, на бугристе каміння, не так страшно для дорослого вампіра. Здавалось би.