Глава 10: Неповага

Андрій розплющив очі. Над ним майоріла біла стеля. Поруч - такі самі білі стіни. Це була лікарняна палата. Його встигли врятувати і зашити. Мабуть, хтось викликав швидку допомогу там у парку.

Він підняв голову. Поруч із ліжком сиділа мама. По ній було не дуже видно, чи вона стурбована, чи зла. Чи... нічого не відчувала.

– Я рада, що тебе вдалося врятувати, – спокійно сказала Єва.

– Це все, що ти можеш сказати? Я ледве не помер.

Ну вона справді виглядала дещо байдужою.

- Я вже відплакала все в коридорі. Більше не можу.

Андрій опустив голову назад на подушку. Дивне почуття. Тіло начебто ослабло, але, на щастя, болю не залишилось. І в цю мить, він різко згадав про Герберта.

- А де Герберт? Його також врятували?

– Що? - здивувалась Єва. - Він був із тобою?

- Так!

- Ні, його ніде не було. Тебе знайшли випадкові перехожі та викликали швидку. Ти там лежав сам.

Його забрали ті хлопці. Але хто вони такі і чому були такими сильними - на це хлопець відповісти не міг. Весь попередній вечір здавався йому сном під гарячкою.

– Він врятував мене, – сказав Андрій. - Коли ті гопники напали на мене, він заступився. Мене вдарили чимось гострим, я знепритомнів і не пам'ятаю, що було далі.

- Знаєш, - задумалась Єва, - місце, де тебе знайшли виглядало дивно.

- Що ти маєш на увазі?

- Розламаний асфальт, дерево лежить на землі, повсюду якісь бризки схожі на кров. Хоча наші експерти сказали, що це точно не вона... Безумство, не інакше.

- Так, - Андрій відвернувся до вікна.

Він перебирав у голові спогади. Можливо там загубилося щось важливе із того фатального вечора. Марно. Все як у тумані. Згадався лише ріжучий болю в животі та почуття повного оніміння.

- Знайдіть Герберта, - попросив він матір. - Не можна його кидати. Ці мудзвони повинні поплатитися за те, що зробили!

- Ми обов'язково знайдемо його, - кивнула Єва.

У палату увійшов Наскіс. На його обличчі була посмішка та наснага.

- О-о, наш малюк живий! Та ти сильний як бик. Пережити такі рани... Я, мабуть, уже загнувся б.

- Потрібно просто менше бухати, - сказав Андрій.

- Вибач, боєць, але без цього нікуди. Краще я помру, ніж стану непитущим.

Що ж, як ви зрозуміли, хлопчику вдалося врятуватися. Але що сталося з Гербертом? Ну... нічого хорошого. Вампіри вирішили забрати його із собою, щоб показати Блоу Джобу. Він знав всіх вампірів у місті, і міг впізнати Герберта. Ну, це хлопці так вважали. А на ділі, все не так.

Якраз на випадок індивідуальних зустрічей, Блоу Джоб мав невелику фермерську ділянку за містом. Далі від сторонніх очей. Дорога крізь поле пшениці вела прямо до двоповерхового будинку.

- Я відчуваю себе нікчемою, - бубонів Блоу Джоб, лежачи в будинку на килимі з ведмежої шкіри.

Він ніжився на шерсті, обтираючись щокою об м'яке коричневе хутро, що пропахло сигаретами наскрізь. Блоу Джобу було байдуже на сморід. Запахи він відчував паршиво, бо кілька разів ламав вампірський ніс.

- Незабаром приїдуть ці дауни. Що вони наробили? Кого там збираються приволокти? Ех... треба взяти себе в руки. Адже я тут головний! Я тут усім керую! Я!

Він дав собі смачного ляпаса і впевнено підірвався на ноги. Повірте, у цього хлопця були свої "заскоки". Нариклад, в нього на голові трималась дерев'яна перука, мало схожа на справжню зачіску. А ще сальна гавайська сорочка криво поєднувалася з камуфляжними шортами.

Блоу Джоб натягнув на себе сонцезахисні окуляри, підняв з підлоги пляшку пива і пішов зустрічати гостей.

Чорний катафалк зупинився біля будинку. Двигун затих. Кірвент сидів за кермом та зустрів поглядом боса. Потім він відчинив двері і першим вийшов до нього.

- Ах-ах, добрий день, мудаки! - розкрив руки Блоу Джоб. - Що за метушня вас змусила притягнути мене сюди?

- Ви можете поводитися серйозно? - спитав Кірвент. - У нас тут із собою якийсь старий вампір. Напав на нас увечері. Може, ви знаєте, хто це?

- Гаразд, побачимо. Не парьтесь.

Лассард відчинив багажник. Усередині лежала закрита забита труна. Жодного звуку звідти не лізло.

- Ми заховали його туди, щоб не викликати підозри, - пояснив він.

- Розкривай, - наказав Блоу Джоб.

Кірвент із Лассардом підсадили кришку ломами та розкрили труну. Побитий Герберт валявся непритомний. Блоу Джоб уважно його оглянув. Він не впізнав його, хоча сам дзвонив йому нещодавно. Просто тоді його люди не показали обличчя Герберта.

- Напевно, якийсь приїжджий недоумок, - припустив Блоу Джоб, попиваючи пиво. – Не знає наших правил.

- І що будемо з ним робити? - запитав Кірвент.

- До нього ми ще дійдемо.

Блоу Джоб раптово насупився. Здавалось, він злий. Дуже злий.

- Якого біса ви вийшли вночі на полювання?! Я заборонив усім це робити! Хто вас потяг туди? Кажіть, чи каратиму всіх.

- Авель, - тихо відповів Лассард.

Блоу Джоб вирвав двері машини і міцно схопив Авеля, який сидів там, за руку. Пальці вп'ялися під шкіру. Так він показував свій авторитет.

- Гей, якого...

Не встиг той навіть домоговорити, як його рука відірвалася по саме плече. Блоу Джоб був рішучим. Не вагаючись, він викинув висмикнуту кінцівку в кущі. Скалічений вампір закричав, впершись лобом в бардачок.

- Цього достатньо, - добродушно посміхнувся він, дивлячись, як Авель скиглив від пекельного болю. - Більше не викаблучуйтесь. Ви ж знаєте, що я вас люблю і не сильно каратиму.

Авель випав з машини обличчям у траву і почав пускати слину. Що ж, він одержав покарання. Блоу Джоб не дуже любив таке витворяти, але через те, що його посіпаки часто починали ігнорувати авторитет боса, доводилось вживати таких виховних заходів.

Герберта ж затягли в будинок і посадили на диван. Він все ще був непритомним. Блоу Джобу це не подобалось.

- Розбудіть його якось! Мені здається, що він просто кайфує, лежачи на моєму улюбленому дивані.