Глава 5: Дикий розум

Психотерапевтка Олена Брауз напрочуд радісно приїхала працювати. Сьогодні в неї мав бути сеанс з одним із міських чиновників. Канігсбург – місто, яке навіть у таких людей породжувало глибокі психологічні травми. Потрібно лікувати всіх - такої політики дотримувалася дівчина.

Вона зайшла до кабінету та обімліла. Її клієнт, той самий чиновник, був жорстоко побитий і встромлений головою в шафу. Герберт сидів за столом, чекаючи свого лікаря.

- Не переживайте, Олено, він просто непритомний, - сказав старий.

- Гей, якого біса?! - обурилася лікарка. - Тримайте себе в руках! Ви не можете просто так брати і калічити моїх клієнтів!

- Я лише вважаю, що мої проблеми з головою будуть зараз важливішими, ніж у нього. Той придурок все одно мінімум тиждень лежатиме з гіпсом.

Олена сердито зітхнула. Дуже неприємно, коли у твоє життя постійно так безцеремонно вривались. Доводилось із цим миритися.

- Гаразд, якщо ви так мене потребуєте, то давайте почнемо. Я хочу якнайшвидше закінчити.

- От і чудово, - усміхнувся Герберт.

Дівчина глянула на чиновника.

- Він так і лежатиме? Чи, може, його можна кудись перекласти?

- Ем... так. Думаю, із ним треба щось зробити. Якось неестетично це все.

Герберт висунув його з шафи і обережно поклав на кушетку. Три вибиті зуби висипалися із рота мужика. Як на мене, це також було неестетично.

- Так, тепер можна зайнятися справді важливими речами, - обтрусив долоні Герберт.

Олена сіла на своє місце, дістала папку з нотатками про Герберта і дбайливо все розклала. Рука нетерпляче взялась за олівець та почала бігати грифелем по тексту. У голові лікарки було лише бажання якнайшвидше випровадити цього безумця.

- Чи є якісь зміни з нашої минулої зустрічі? - запитала вона. - Я так розумію, ви не звернулися до поліції.

- Ну, як сказати... з поліцією я таки трохи поспілкувався. Але, дещо в іншому тоні.

- Вау, - з презирством повела бровою Олена, - і що це за тон такий?

Герберт нервово засміявся. Останні події вибивали його з колії рівноваги. Що було неочікуваним навіть для нього самого. Він же вважав себе наймогутнішим маніпулятором, який завжди тримав ситуацію під контролем. Це фікція, ми всі це прекрасно розуміємо.

- Взагалі... майже ніхто не постраждав. Я все-таки намагаюся спиратися на вашу думку і не хочу завдавати людям шкоди.

– Я зрозуміла, – Олена подивилася на побитого чиновника.

- Хах, ну, якщо чесно, то винятки є. Це правда. Але ніхто не помер. Це важливо.

- Ну а від мене, що ви хочете? Я вже висловила свою думку. Вам варто покінчити з усім цим свавіллям і здатися в поліцію.

Герберт почухав чоло і, з понурим поглядом, запитав:

- Можете виписати мені якісь пігулки? Сильне заспокійливе або антидепресанти. Може це допоможе мені взяти себе в руки.

Олена постукала пальцями по столу. Вона розуміла, що цей псих просто так не відчепиться. Легше просто підіграти його "хотілкам". Тоді, може, все це й закінчиться.

Але раптом у неї в голові виник план. Як можна по-швидше розібратися з Гербертом. Вона зібралась виписати йому такі пігулки, від яких він сам себе повинен був загнати в пастку. Могло спрацювати.

- Гаразд, я можу організувати вам один рецепт, - на її обличчі проявилась ледь помітна посмішка. – Але вживайте обережно.

- Звісно, ​​само собою! - потираючи долоні, сказав Герберт. - Я – сама відповідальність.

Вона простягла йому листочок. Він жадібно його вихопив.

- Що ж, до зустрічі, Герберте.

- Ще побачимось.

Вампір не пішов відразу. Був ще один нюанс, з яким треба було розібратись. Герберт різко застрибнув на стелю і проламав її кулаком. Потім він кинув на підлогу кілька цеглин і спустився назад.

- Що ви робите? - вигукнула Олена.

- Скажите цьому мужику, - Герберт ляснув по плечу чиновника, - що на нього обрушилася стеля. Прикиньте, він навіть не в курсі, що це я його відгепав. Такий смішний.

Зайшовши в туалет, він знову подивився на себе в дзеркало. Воно було неохайно заклеєне скотчем, спотворюючи відображення. Старий почував себе так само. Пройшло трохи часу, але всередині все ставало лише бридкішим. Спотворювалось. Що сталось? В який момент він спіткнувся? Не в тому сенсі, що було вбито електриків. Внутрішнє. Де було зроблено неправильний крок?

- Все-таки я божевільний. Хворий на голову.

З кабінки вийшов чоловік.

- О, це ж ти, - заговорив він, - той самий психованний ламач дзеркал. Сподіваюся, тобі стало легше з минулого разу.

– Я теж сподіваюся.

Ідучи додому, Герберт почав згадувати ранок. Щойно поліцейські покинули його, він одразу зачинив двері та з полегшенням сів на підлогу. Тоді якраз дуже не вчасно прийшов до тями зв'язаний мужик. Він вислизнув у вікно і закричав. Детективи точно його почули.

- О, ні! – схопився за голову Істран. - Здається, той чувак втік!

- Зараз розберемося! - підвівся на ноги Герберт.

Він не знав, як вирулити цю ситуацію, але зволікати було не можна. Детективи в жодному разі не повинні помітити того хлопця.

Герберт скакнув у вікно і приземлився поруч з копом. Очі того бідолахи округлилися від страху. Він ось-ось збирався закричати ще раз, але кулак Герберта хутко заїхав йому в обличчя. Коп повторно відлетів у нокаут.

З-за будинку почувся шум. Детективи бігли на допомогу. Вони ще не встигли побачити, що там сталось. На щастя.

Міцні руки Герберта схопили копа. Він підняв його над головою і закинув на дерево. Чоловік, прямо в польоті, розламав спиною кілька гілок, перш ніж застряг на одній з них.

- Швидше, Наскісе, не можна зволікати! - сказала Єва.

- Почекай, я трохи захекався.

- Треба менше курити!

Вони забігли за ріг і побачили Герберта, який лежав на траві. Він скорчив обличчя і стогнав від болю. Ясно, що це просто симуляція, але все-таки його спина завжди нила і так, в реальності, без будь-яких там падінь. Тому він просто вдав, що цей біль був сильнішим, ніж будь-коли.