Глава 3: Незручні моменти

Що ж, це все, звичайно, дуже захоплююче, але давайте поки що перенесемося трохи назад. На один день. Якраз коли Герберт вирішив "позбутися доказів".

Машина електриків мчала на повній швидкості мостом. Кермо підвернуло і її повело в огорожу. Бампер розлетівся на шматки. Ляскаючи відчиненими дверима, вона врізалася в каламутну водяну гладь заболоченого озера. Очерети похитнулися від удару.

Істран встав на край мосту і подивився вниз.

- Гадаєш, це спрацює, Герберте? Гадаєш, ніхто їх не знайде?

Герберт встав поруч.

- Я стара, навчена досвідом людина. Впевнений, що ніхто і ніколи не виявить цю машину. Кому взагалі є діло до електриків? Я їх і за людей не тримаю.

- Мені тато говорив, що це неправильно, - сказав Істран. – Усі професії треба поважати.

- У твого батька згорів будинок через погану проводку. Його думка не береться до уваги.

Герберт сів та звісив ноги до урвища. Всередині товклось маленьке стомлене занепокоєння з приводу вчиненого. Але, дивлячись, як машина йшла на дно, він відчув, як одразу стало легше. На той момент він реально думав, що план спрацює.

Нині його хвилювало лише одне - що робити з Істраном?

- Ти нікому не скажеш, хто я такий? - спитав Герберт, зводячи погляд на хлопця.

- Ні, не скажу. Це повна туфта. Ти вампір, це нікому не цікаво. От якби ти виявився перевертнем, тоді весь район уже знав би про це.

Істранан сів поруч. Його босі ступні були брудними, але йому начхати на це. Ще з дитинства йому тато казав, що ходити без взуття корисно. Шкода тільки, що його ноги тоді згоріли першими під час пожежі.

- Взагалі-то, - відкашлявся Герберт, - може ти не знав, але перевертнів не існує.

- Вампірів теж.

- Ні, вампіри – це інше! Я тобі, як вампір говорю.

- Ти навіть на сонці не гориш, - резонно зауважив Істран.

Герберт не міг точно відповісти, чому так відбувалось. Точніше, чому НЕ відбувалось. Сам уже забув тонкощі власної анатомії.

- Ну не горю і не горю, чого бубоніти? Ось такий ось я вампір, який не горить. І взагалі, я – Дракула! Один із перших, у мене ж мають бути якісь переваги.

- Гаразд, все з тобою зрозуміло. Маразм вже підходить, - встає Істран.

Він обтрусив штани і збирався йти.

- Гей, ти куди? - запитав Герберт.

- Піду з пацанами заторчу трохи. У мене вже ломка починається.

І хоч, загалом, Герберту й було начхати на "хобі" своїх співмешканців, він переживав, щоб йому це ніяк не відгукнулося в майбутньому. Наркоманія - зло. Пам'ятайте про це. Встаючи, він сказав:

- Дивіться тільки на копів не натрапте там!

- Після сьогоднішнього, - обернувся наостанок Істран, - побажаю тобі того ж.

В автобусі було душно, сиро та гидко. Люди спітнілими спинами притискалися один до одного. Істран витяг телефон із задньої кишені якогось мужика. Крадіжка – його улюблена забава ще з дитинства.

Він набрав номер свого знайомого.

- Ало, ну що, як ви там? Я вже під'їжджаю.

- Пацани взагалі кислі. Давай швидше, пора починати. В мене вже всі вени сверблять від очікування.

Так вже вийшло, але сідниця того чоловіка (власника телефону) виявилася дуже чутливою. Він відчув, що телефону нема, що той вкрадений.

- А що це за номер такий незрозумілий? - запитав друг Істрана по той бік дзвінка.

- Та це так... невеликий підгончик від спритної руки.

Чоловік все чув. Телефон точно вкрадений. У цьому більше не було сумнівів. Він різко обернувся і заїхав Істрану ліктем у груди. Захотів провчити злодюжку.

- Тобі подобається біль, юначе? - мужик сердито схопив Істрана за горло.

- Будь ласка, не бий! Я випадково телефон украв.

- Як ти збираєшся виправити свою провину?!

Істран витер долонею піт із чола. Пальці стискались сильно. Це був дуже тривожний момент, але вихід із нього знайшовся швидко.

– У нас на хаті є героїн. Хочеш вколотись? - Запропонував Істран.

– Що? Взагалі я з поліції! От ти й попався. Ну що ж... веди мене до своїх дружбанів. Будемо всіх вас садити у в'язницю.

Щиро кажучи, план не спрацював. Сумно. Істран дуже сподівався на нього. Походу, тепер на нього чекали великі проблеми. Настирливий коп уже точно не збирався відставати. Він мав намір накрити наркокубло і всіх посадити за ґрати.

- Ну і насрати, - схрестив руки Істран. - У в'язницю, так у в'язницю. Мені не страшно. Я боюся лише пожеж.

Вони вийшли на зупинці. До місця призначення треба було пройти ще триста метрів. Далеченько, але потрібна будівля дуже яскраво виділялася серед інших будинків. Темно-сіра цегла, схожа на пісок, кривий дах та забиті вікна. Все це виглядало неправильно.

- Типова наркоманська ригалівка, - сказав коп.

- А по-моєму, виглядає як загадкове місце.

- Я всі ваші ідіотські загадки бачу наскрізь. Пішли, давай

Двері відчинили. На порозі стояв знайомий Істрана – Іван. Хлопець був не промах, він одразу помітив, що щось тут негаразд. Його пильне око прошерстило копа з ніг до голови, а потім і Істрана.

- Хто з вас Істран? – спитав Іван. - Мав прийти один чоловік. Прийшло двоє. Це неправильно.

- Гей... ти що, мене не впізнаєш? - напружився Істран.

- Вибачте, хлопці, я просто людей візуально взагалі один від одного не відрізняю. Просто люди і все. Я не не в курсі, де хто. У мене ще змалку травма мозку.

Коп зрозумів, що цим можна скористатися і вирішив також прикинутися наркоманом, щоб, у разі чого, можна було витягти більше інформації з "торчків". А в ідеалі, може взагалі, вийти на їхнього дилера. Такий трюк пахнув підвищенням по службі.

– Я просто звичайний наркоман, – сказав коп. - Істран мене покликав, бо сказав, що ви тут маєте круті наркотики. Я справді наркоман, всі наркомани так розмовляють.

- Хм-м-м, - примружився Іван, - гаразд, це звучить переконливо. Заходьте.

Зсередини цей будинок не виглядав як житлове приміщення, від слова "зовсім". Більше схоже на лімінальні простори з інтернет страшилок. Ні дверей, ні вікон. Одні тільки стіни, з широкими проходами до інших кімнат. Якийсь страшний мінімалізм, не інакше.