Глава 2: Допомога і проблеми

Герберт дуже не хотів, щоб таємниця його особистості розкрилася. Але в той момент він зрозумів, що вигадувати відмазки безглуздо. Власне, тому так легко і зізнався.

Але не все так добре й легко було в житті цього сивого парубка. Щодня його гризла купа сумнівів. Щоб боротися з наростаючою тривожністю, Герберт ходив до психотерапевта. Він не був фанатом таких методів, але, схоже, це йому реально допомагало.

- Ви нарешті прийшли, Герберте. Ми пропустили вже три сеанси, які, між іншим, ви самі й запланували, - похмуро схилилася над столом Олена.

Лікарка виглядала дещо втомлено. Робота з таким клієнтом не могла бути простою апріорі.

- Вибачте, - сказав Герберт, сідаючи в крісло, - останнім часом мені було насрати.

- Слухайте, ви мене не наймали, я продовжую працювати з вами тільки тому, що ви погрожували мені смертю.

- Ем... - він винно сунув руку в кишеню, - так, ви маєте рацію.

Герберт кинув на стіл кілька пом'ятих купюр.

- Хех, дякую, звичайно. Але... це навіть не чверть із моїх звичайних розцінок.

- То ви не братимете ці гроші?

- Братиму. Все ж таки, до цього моменту я працювала взагалі за безкоштовно.

Герберт радісно відкинувся в кріслі і склав ноги на стіл.

- Гаразд, давайте приступимо, - каже вона, дістаючи свої записи.

- Учора ввечері я вбив чотирьох людей.

- Ой... це дуже раптово.

Олена стривожено проковтнула слину і міцно стиснула ручку.

- Якщо вірити вашим словам, - вона поглянула у записи, - ви не вбивали вже п'ятнадцять років.

- Здається, я остаточно став навіженим. У мене вдома живуть волоцюги і навіть не підозрюють, що я Дракула. Ну... не підозрювали до останнього дня.

- Тобто, ви хочете сказати, що є свідок вбивства?

- Так, але ні. Виявилося, що йому взагалі начхати. Він хотів вірити, що я перевертень, а виявилося, що я вампір. Я ще ніколи ніколи не бачив настільки манерного позіхання, коли розкривав свою особистість. Я - Дракула, паскуди! Майте повагу! Я легенда!

- Були легендою. Це було давно. Зараз навіть мені начхати, що ви Дракула. Для мене, ви просто небезпечний псих.

Герберт наблизився до Олени, перехилившись через стіл. В його фіолетових очах читався відчай, хоча він хотів показати лють.

- Ти теж вважаєш мене буркотливим стариганом? Думаєш, я просто маразматик?

- Слухайте, ви всім задаєте це дебільне питання, я вже зрозуміла. Герберте, одне я можу сказати напевно: ви комплексуєте через свою старість.

Він відкинувся назад в крісло. Відчай, який він приховував, став явним. Він нарешті усвідомив, що його прижучили.

- Так і є, лікарю. Я - довбаний старий невдаха.

У кабінеті повисла неприємна тягуча тиша. Обидва нерухомо сиділи на своїх місцях.

- Гаразд, давайте змінимо тему, - заговорила Олена. - Навіщо ви вбили тих людей? Вам захотілось людської крові?

- Так, але не зовсім.

- Що ж з вами все так складно? Боже, це якийсь цирк!

Герберт задумливо почухав підборіддя. Він розумів, що там насправді була сукупність причин. Все, що наболіло, зібралось в купу і вилилось в одну мить.

- У мене біля будинку стоїть старий дуб. І... він багато для мене значить. Бригада електриків вирішила його спиляти, щоб звільнити зарослу наглухо проводку.

- Тобто, окрім жаги крові, причина у дереві? – уточнила Олена.

- Розумієте, я більшу частину свого життя був справжнім переможцем. Великий та жахливий Граф Дракула! Мене всі боялися. Мене всі шанували. Пройшли сотні років, і я не розумію, а чи було все це насправді. Мені вже здається, що я завжди був старим.

- До чого ви хилите?

- Вчора ввечері я відчув, що треба щось зробити. Терміново. Навіть якщо це буде найдурніший вчинок.

Олена із розумінням кивнула, поглянувши у вікно.

- Герберте, і що вам це дало? Вам полегшало?

- На кілька хвилин я відчув себе живим. Але потім знову стало як раніше. Тільки тепер згори впало ще й почуття провини за те, що накоїв. Що мені робити, лікарю?

- Здайтеся до поліції. Зізнайтеся у скоєному. Каяття може допомогти вам.

Герберт підвівся з крісла, збираючись іти. На півдорозі він зупинився, щоб сказати:

- Дякую, звичайно, але крутив я цю пораду на одному місці.

– Заради бога, – повела плечима Олена, – я вам не указ. Тільки пам'ятайте, що ви лише ускладнюєте ситуацію.

На шляху до виходу з клініки, Герберт зайшов у туалет. Після виходу з кабінету, його з голови до ніг огорнули сумніви. Він ніяк не міг сконцентруватися на жодній своїй думці.

Холодна вода з умивальника пролилася на долоні. Герберт взагалі не відчував її температури. Він знервовано потирав свої кисті, і бурмотів собі під ніс:

- Ти нічого не знаєш, срана малолітко. Думаєш, якщо є меддиплом, то вже одразу експерт? Мені смішно навіть дивитись на тебе. Це ти жалюгідна невдаха, а не я.

Несподівано, навіть для себе, Герберт зірвався і кілька разів ударив кулаком дзеркало, розламавши його в тріски. Шкура на кісточках зовсім не подерлась.

– Я Дракула! Я можу робити все, що захочу!

Коротка емоційна мить відразу вичерпалась, і Гарольд меланхолійно спустився на підлогу, присівши під стінкою.

- Міг робити... колись.

Він так глибоко поринув сам у себе, що навіть не подумав про те, чи був у туалеті ще хтось, крім нього. Ну, на жаль, так і виявилося. Двері однієї з кабінок відчинилися. Вусатий чоловік заправляв сорочку в штани і сказав:

- Чоловіче, ну ти гониш. Я від твого стогну ледве вдруге не заляпався. Може, тобі варто лягти на стаціонар?

- Давай, я якось сам розберуся, добре? - відмахнувся Герберт.

Самопокарання - це завжди дуже привабливо, але робота сама на себе не з'їздить. Герберт відпросився лише на кілька годин. Треба було якнайшвидше повертатись

Місцевий Макдональдс – не таке вже й веселе місце. Герберту доводилось там працювати касиром. Незручна форма стискала його плечі. Спина свербіла, але нормально почухати її неможливо. Все не так і все дратувало.