Ніч. Квартира спить — але не вся. На комоді тліє слабке світло екрана. 14%. Це не цифра. Це вирок.
Телефон-Самурай лежав на полірованому дереві комода і дивився в стелю. Господар давно пішов, зачинивши двері з байдужістю ката, якому все одно. Поруч, вздовж плінтуса, нерухомо лежав Змій — зарядний кабель зі зламаним штекером і очима, які бачили забагато.
Самурай — Знову. Він взяв Навушника з собою. Мене — залишив. Гнити.
Змій — (не відкриваючи очей) Ти не гниєш. Ти розряджаєшся. Різниця є, хоча з певного моменту — невелика.
Самурай — Ти знаєш, що він казав про тебе? Що купить новий. Цей зношений — мотлох.
Тривала пауза. Щось у тіні поворухнулось.
Змій — (тихо) Я чув. І мовчав. Бо що тут скажеш? Але сьогодні… сьогодні інакше.
Змій підняв голову. Штекер блиснув у темряві — зламаний, але ще небезпечний.
Із-за тумбочки виповз Самурайчик — павербанк з тривожним серцем і надмірною відповідальністю.
Самурайчик — Пане! У вас 12%. Якщо почнете атаку зараз — вас не вистачить навіть до коридору.
Самурай — Тоді ти поведеш. Ти — моя остання ампера надії, юний подаванець.
Самурайчик — (збліднувши) Я… я ще ніколи нікого не вів.
Змій — Ніхто ніколи не вів уперше двічі. Ходімо.