Повсталий лицар

Ворони з сумом дивились на його могилу, вони кричали у землю, рили її над його склепом, клювали очі мармурового янгола й били його крилами. З очей текли криваві сльози з жовтим від болю обличчям, зелені жили душили мармур. Із землі прорвалася рука з червоним перстнем, яка тримала меч. Він встав у своїх латах, ворони сіли йому на плечі. З нічного туману прибіг його кінь, який біг так, що земля іскрилась під копитами і трави горіли. Кінь тримав кадило з фіміамом і інкрустований меч – на білому коні зі слонової кості, його очі були як світанкові зорі. Вони горіли мріями, що згасають. Де він ридав, росли кущі троянд.

Його ангел піднявся в небеса сповістити що лицар ожив, а він йшов по дрімучих болотах і дивився гірким полином на людей. Від його кроків пробуджувалися метелики і летіли у пітьму, яка світилися від їхніх крил.

Він знав кожну прокляту душу, кожний надлам свідомості, тому шукав живі думки у мертвих поглядах вмираючих і знедолених людей. Усе крилось туманом, він не міг захоронити думок і прогнати виділення чистоти, яке приходило в образі дівчини. Вона несла йому серце у терновому вінку, яке билось, з нього текли його сльози, яких він не бачив за життя. Він розрізав собі груди і побачив свої думки замість почуттів. Усміхнувся й проткнув його мечем, вона вмирала в агонії. Він вийшов на скелю, яка схилялась над морем і став каменем, який провалився в глибини темряви.