Розділ 2: І лиш акули пирували

Десятки кораблів Софі Ремей один за одним перетинали протоку. На палубах стояли Стражі. Суворі обличчя, зношені обладунки, руки, звиклі до мечів. Там, де Орден бачив непереборну перешкоду, пірати проклали шлях. Ці чоловіки чекали бою. Сьогодні їм випаде нагода довести, чого варті їхні клятви. У їхніх очах горів вогонь рішучості. Навіть пірати крадькома поглядали на них із повагою. Дехто з піратів ловив себе на думці, що одного наказу вистачило б, аби Стражі очистили море від усіх розбійників. Тепер настав час вирішального удару.

Кілька годин до битви…

– Королю, – Сірий увійшов до тронної зали, крокуючи кам'яною доріжкою поміж високих колон.

Джош відійшов від розкладеної ліворуч від трону карти й повернувся до нього.

– Так, Страже.

– Час. Люди чекають. Айзійці, хорвейнці. Великими втратами й неймовірними зусиллями ми відбили внутрішню стіну. Ви билися поруч із ними. Чотири штурми, і Мегера відступив зализувати рани. Сьогодні в наступ ідуть живі. Вони чекають на вас.

Джош мовчки вислухав його.

– Відверто? – він важко зітхнув. – Надія тане щогодини. Але я Король. І не маю права на втому.

Він узяв помаранчевий шолом із золотою короною на чолі й повільно надягнув його.

– Якщо впадемо — впадемо стоячи. Світ має побачити, за що ми боролися. За що вмирали. Об'єднана армія Айзі й Хорвейну завдасть Легіону удару, який запам'ятають.

– Скажіть це солдатам, – тихо відповів Сірий. – І голова Мегери лежатиме біля ваших ніг.

Король затримав на ньому погляд.

– Дозволь запитати, сіроокий. Ти знаєш історію чоловіка, що народився з даром, творив добро, а натомість отримав ніж у спину? Чому Яід не мав права на відплату?

У залі стало тихіше. Сірий опустив очі.

– Знаю… Один юнак ставив мені те саме питання. Мій учень — Ягрім Деррбі Ремей.

Він на мить замовк.

– Він віддав життя, захищаючи людей. І я так і не відповів ні йому, ні собі. І вам теж не відповім.

Джош кивнув.

– Досить. Часу на філософію більше немає.

Він рушив до брами.

– Сьогодні ми відповімо не словами.

         Мирні жителі столиці сховалися в катакомбах під містом. Діти, старі, поранені — усі, хто не міг тримати зброю, чекали в темряві. Над ними гуркотіла історія. За мурами, осідлавши оленів, воїни вишикувалися в кілька рядів. Тиша перед бурею стояла густа, мов дим. Вони чекали Короля. Джош виїхав уперед.

– Ми пройшли пекло, – його голос котився шеренгами. – Ми боролися за країну. За коханих, за друзів. За тих, хто стоїть поруч. І за тих, хто вже не встане. Увесь цей час ми відступали лише тілом, але не духом. Настав час наступати!

Він повільно провів поглядом по обличчях воїнів.

– За тих, хто впав і дав нам право стояти тут!

– За Героя Омолі! – першим вихопив меч Сірий.

– За Червоного Лицаря! – рикнув Олег, стискаючи сокиру.

– За Ягріма Ремея! – в один голос вигукнули Охрім та Ілей.

І лише Інна тихо додала:

– І за коханих...

Джош повернув оленя рогами до Легіону, витяг шаблю, і в ту ж мить з боку лісу пролунав протяжний горн… Повітря здригнулося.  З дороги, що вела від мосту до столиці, пролунав крик горна. За ним — глухий, наростаючий тупіт ратиць. Це означало лише одне — Стражі йдуть у бій. У ту ж мить небосхил, затемнений магією Мегери, розітнуло ясне світло Бору. Промені пробили чорну завісу, ніби саме небо відмовилося коритися темряві. Туман високо над землею закружляв, утворюючи гігантську воронку — природа стала поруч із людьми.

– Погляньте! – прикриваючи очі від сліпучого світла, вигукнув лучник на стіні.

– Це ж... Це ж сам Бор! – прижмурившись, закричав інший.

На мить захисникам здалося, ніби в променях, що прорізали темряву, постав людський силует.

– Це Паладин! Бор з нами! – пролунав чийсь схвильований крик.

Та, напевно, їм лише привиділося. Паладин Бор давно став легендою, а легенди не сходять із небес. Світло того дня було незвично яскравим: земля наблизилася до Бору, а промені, прорвавши магічну завісу Мегери, розсікли туман над полем битви. Можливо, люди просто побачили в примарних обрисах те, що понад усе хотіли побачити. А може... ні.

Чотири тисячі вершників виринули з темного лісу єдиною хвилею. Їхні лави розгорнулися між військами Айзі, Хорвейну та ордою Легіону, що завмерла перед останнім ударом. Стражі стали у декілька рядів — мов клинок, спрямований у саме серце ворога.

У першому ряду — однорогий олень. На ньому вершник у попалених боями обладунках. На чолі — корона, дарована останніми дірадами першому правителю Стражів. Плащ розвівався за широкими плечима, немов полум’я, що не згасає. Його рука повільно витягла з-за спини меч — Пожирач душ. Чорне лезо здійнялося до неба.

– Ми Стражі! Лицарі з легенд, що клялися берегти мир на землі! – голос рознісся над полем. – Настав час виконати обіцянку. Ми довгі роки діяли в тіні... Сьогодні б’ємося при світлі дня!