Розділ 5: Ті хто лишаться

Осідлавши вірних скакунів, два Стражі рушили різними дорогами. Засідання скінчилося, але в білій залі ще довго точилися суперечки — слова продовжували битися. На кордоні Омолі й Хоми Ремей із Пепенком розділилися: кожен їхав назустріч своєму бою.

Півтора місяця дороги, пилу, дощів і тиші. І ось Ягрім стояв перед тією самою печерою — облізлою, чорною пащею землі, де колись упав Червоний лицар Хейду.

Спогади не просили дозволу, вони вривалися різко, мов удар обухом… Темрява розступається, з чорної діри виходить маг. За спиною — перший Легіон повсталих, і та клята сокира… Мегера обрав місце не випадково. Це був не просто виклик — це була спроба втиснути супротивника в моральну прірву, нагадати, хто колись стояв над його тілом і дивився, як згасає життя.

Ранній, прохолодний ранок. Вітер торкався трави, ніби нічого не сталося і ніколи не станеться. Ягрім зліз із Тіні, повільно вихопив із піхов Палючого — камінь на руків’ї відгукнувся тьмяним зеленим сяйвом.

Тіньові маріонетки виринули з пітьми першими. Вони були схожі на Мегеру — ті самі обриси, та сама постава, тільки порожніші, мов недописані тіні. Страж увірвався в їхній стрій без зайвих рухів: лезо описувало короткі, точні дуги, розсікаючи ілюзії. Кожен удар — ніби розсікання власної пам’яті.

І тоді він ледь не попався. Маг з’явився раптово прямо перед ним, з замахом за голови тією самою сокирою. На лезі — засохла кров, вона була темнішою за метал. Цього разу Ягрім встиг підставити меч і заблокувати удар. Сталь зустріла сталь за долю подиху від його зіниці. Іскри сипонули в обличчя. Камінь на руків’ї спалахнув глухим світлом.

Півгодини тривала мовчазна битва. Без зайвих фраз, без пафосу. Зброя проти зброї, коліно в ребра, лікоть у скроню, туманна магія проти зеленого спалаху каменю. Це був не просто бій, це була зустріч двох пам’ятей.

Для Ягріма це була спроба зупинити війну власними руками. Поки Мегера б’ється тут — Легіон не рушає там. Поки маг дивиться в його єдине око — тисячі мечів не падають на чиїсь шиї.

Мегера не шкодував сил. Повітря рябіло від його копій — кожна билася не гірше за оригінал. Маг зникав, з’являвся за спиною, ковзав туманом між деревами, виводив із темряви маріонеток повсталих. Ягрім рубав їх коротко, жорстко, без зайвих рухів — один мах, одна тінь менше. Навіть тіньові циклопи кидалися в атаку, але падали під зеленим спалахом Палючого.

І тоді Ягрім зробив те, чого сам від себе не очікував. Перехитривши мага, він ковзнув під замах сокири й підло, майже по-звірячому, увігнав Близнюка в бік супротивника. Сталь увійшла глибоко, це був кінець чесного двобою і початок виживання.

Та Мегера не впав, його очі спалахнули чорно-червоним вогнем. У відповідь він рвонувся вперед і з усієї сили вдарив лобом в обличчя Ягріма. Глухий хрускіт, іскри в зіниці, світ на мить поплив. Ошелешений Страж похитнувся, вхопився за лице. Маг вирвав із рани Близнюка, відкинув ніж у траву.

Сили були на межі, обоє впали на праве коліно. Ягрім увігнав Палючого в землю — камінь на руків’ї мерехтів темно-зеленим, наче дихав. Мегера встромив лезо посоха в траву, його камінь палав чорно-червоним, мов розпечене серце. Два світла були спрямовані в небо, дві волі — ще не зламані.

– Ти переміг? – хрипко видихнув Мегера. – Ні. Ти лише підкреслив власну слабкість. Лишив братів. Обрав… Жінку. Який із тебе герой?

На закривавлених губах Ягріма з’явилася крива посмішка.

– Цікаво, що відповів би Яід Джеррі… Той, хто кохав Беззі і Келі. – голос став тихішим, але твердішим. – Дух чорнокнижника, я вб’ю тебе. Чуєш? Я знищу тебе і звільню з полону Яіда.

Мегера мовчав, у його погляді щось здригнулося на мить, майже непомітно. І він зник, туман розчинив його тіло, а з чорної пащі печери повільно виринув силует.

Розгледівши в чорному силуеті Інну, Ягрім відпустив руків’я меча. Пальці самі розтиснулися, ніби вперше за довгий час більше не мусили тримати сталь. Підвівшись на ноги з останніх сил, з розбитими губами й синцем під оком, він усміхнувся, так по-дитячому щиро, що війна на мить втратила вагу, і побіг.

– Пробач, що дозволив тебе відняти… – прошепотів він, притискаючи її до грудей.

– Ти не винен, – відповіла Інна, усміхаючись крізь втому, і обійняла його так міцно, ніби боялася, що світ знову спробує їх роз’єднати.

Коли вони верхи на Тіні мчали крізь густі ліси, повітря було чистим, а промені Бору ковзали між кронами, їм на мить здалося, що війни немає. Що світ, як колись: безтурботний, світлий, живий. Але пам’ять не гумка – пережите не стерти, полеглих не повернути мазком фарби.

Дорогою Ягрім розповів усе, про: поразки, перемоги. Імена тих, кого більше з ними немає. Він говорив спокійно, але в кожному слові чулося те, що він не дозволяв собі сказати вголос — втому.

Інна слухала мовчки, а потім тихо заговорила про Яіда Джеррі. Про те, як він ставився до неї гідно. Як стримував духа, що рвав його зсередини. Як терпів муки, аби не дозволити злу торкнутися полоненої. Вона описувала його не як чудовисько, а як заблукалого хлопця, що загубив дорогу в темному лісі й не знає, куди ступити далі.

За тижні безперервних скачок подружжя Ремеїв дісталося величної переправи на правобережжя. Попереду, над трьома островами, тягнувся міст — артерія країни, розсічена війною. Там, у вирі третьої спроби відвоювати хоча б першу його частину, уже гриміла битва.