Розділ 2: Червона

Після невдачі біля стін Омолі Мегера вирішив діяти радикальніше. Його новою ціллю стала «Червона» — дамба, що вважалася однією з найважливіших стратегічних споруд Айзі. Її призначення було простим і водночас життєво необхідним: стримувати лють водної стихії.

Тепер Дух у тілі Яіда не розпорошуватиме сили. Він поведе Легіон особисто. Один бій — одна ціль. Уся його воля, уся міць будуть зосереджені в одному ударі.

Дамбу назвали Червоною через цеглу — темну, багрянисту, неймовірної міцності. Понад п’ятнадцять метрів заввишки, вона була справжнім інженерним дивом. Її роками зводили найкращі будівничі Айзі й Хорвейну.

Споруда стояла на правобережжі держави, захищаючи низинну Дейну та частину сусіднього королівства від затоплення. Колись ті землі регулярно поглинала вода. Тепер яром тягнулися спустошені села й одне кількатисячне місто, яке нещодавно ледве стримало лють Легіону — ціною багатьох життів.

Тоді мертві майже зламали оборону, але раптово відступили. Місто отримало кілька днів перепочинку. Цей відступ збігся з розгромом Легіону під Омолі.

Тепер дамба стала новою клітинкою на шахівниці Мегери. Її падіння стало б серйозним ударом по всій Айзі.

На підмогу захисникам поспіхом стягували війська з усіх областей. Король Хорвейну офіційно вступив у війну, підтримавши давнього союзника Рейбборна. Чотири з половиною тисячі хорвейнських солдатів уже прямували до дамби, щоб стати пліч-о-пліч із айзійцями.

Не лишилися осторонь і Стражі. Попри заборону втручатися у війну, Перший Страж Айзі зробив виняток. На захист держави він відправив свого найціннішого заступника — Отамана Соломона Весну. Лише одного воїна, та цього було достатньо.

Соломон мав очолити сили оборони Червоної. Це рішення не було жестом відчаю. Весна носив титул Отамана Першого Стража не задля пишного звучання. Це чин, здобутий кров’ю! Поки що він єдиний на Землі, хто отримав цей титул. Іспит, що веде до нього, ламає навіть найкращих.

Серед Стражів жартували, що Отаман подекуди значніший за Верховного Стража. У тих словах було більше правди, ніж жарту. Бо Отаман — це не просто воїн, це той, хто здатен прийняти рішення, за яке відповідатиме сам. І кожен Страж у глибині душі мріє піднятися на цю сходинку — стати Отаманом або Верховним.

З кожним днем розвідники повідомляли про дедалі більші скупчення ворожих загонів. Вони затаїлися по обидва боки яру, густо вкритого лісом, мов щури перед нічним набігом. Наближалося щось значно більше, ніж просто штурм.

На світанку група з трьох шпигунів проникла в непроглядні діброви. Там вони помітили ворожого полководця. Та цього разу доповісти не судилося. Маг вистежив небажаних гостей раніше. Він дозволив їм трохи поблукати лісом, наче граючись. А коли гра набридла — ніжно, майже обережно, перерізав їм тонкі шийки.

Світанок був прохолодний. За спиною дамби в чотирьох метрах вирувала вода, важка й глуха. Соломон не спав три дні, проте виглядав так, ніби щойно прокинувся після глибокого сну. Великі, втомлені очі вже другу годину безперервно ковзали по околицях.

Праворуч і ліворуч здіймалися гори, від підніжжя до вершини вкриті лісом. Кам’яний велетень роками тримав стихію на ланцюгу. Там, де починалася вода, місцевість була скелястою. Достатньо необережного кроку, і маленький, гострий камінчик, схований у траві, болісно нагадає про себе. Це місце було суворим і воно не пробачало помилок.

Тієї години на верхівці дамби панувала напружена тиша.

— Командуючий, що накажете робити? — підійшовши до задумливого чоловіка, запитала Карина Лейд.

Соломон не одразу відповів. Погляд уважно ковзав по схилах, по лісі, по вузькому проходу вздовж води.

— Лучників на ті два пагорби, — коротко мовив він, вказавши на підвищення за тридцять метрів від стіни.

— Так є! Ще будуть вказівки? — віддала честь Карина.

— По-перше, без формальностей. Тут вони зайві. По-друге: за сто метрів від стрільців вибудувати стіну щитів. За нею — решту воїнів.

Він говорив спокійно, але в словах відлунювала впевненість.

— Добре… Пане Соломоне, союзники з Хорвейну займуть позицію позаду? — уточнила Карина.

— Стрій Айзі важко зламати, — рівно відповів Отаман. — Наші триматимуть стіну. У цьому нам немає рівних. Хорвейнці — підтримка. Ударять тоді, коли знадобиться.

— А мені що робити? — з ледь помітною усмішкою запитала вона.

Соломон на мить перевів на неї погляд.

— Робити те, що вмієш найкраще. Коли віддаси накази командирам унизу — підіймайся на гору. Збери кращих стрільців і працюйте згори.

— Так є! — автоматично відповіла Карина й одразу спохмурніла, згадавши про заборону формальностей.

Соломон ледь усміхнувся.

— Вільна.

Із самого ранку Страж-командувач прораховував оборону. Розставити воїнів правильно, ось що мало значення. Поле нагадувало шахівницю. Щоправда, Соломон ненавидів шахи. У шахах усе передбачувано: фігури стоять за правилами. Тут же інша глибина: люди не фігури і ворог, не люди.

З верхівки дамби відкривався огляд на всю долину. Отаман бачив кожен пагорб, кожну стежку, кожен можливий напрямок удару. Першими зустрінуть ворога пастки. За ними — стіна щитів, яку, здавалося, й біс не зрушить. За щитоносцями, на кілька метрів позаду — хорвейнські воїни ближнього бою. Якщо все піде за планом, перші приймуть удар, другі доб’ють. Але головна проблема в тому, що війна рідко йде за планом.