ГЛАВА 6: ВІЙНА З ЛЕГІОНОМ Розділ 1: Бій за Омолі

І ось вона — війна розпочалася… Гірка подія, котра несе сум і смерть, косить душі людей, мов траву. З усіх напрямків спалахнули кровопролитні сутички, хаос гуляв країною, а велику державу пожирало полум’я Мегерової гри. «Джеррі» зосередив увагу на Айзі — першій цілі помсти світові людей стародавнього духа, що оселився в тілі Яіда.

Цієї години бій за Омолі був у самому розпалі. Мерці з усіх околиць стягнулися в єдине угруповання, щоб завдати нищівного удару по загнаних у кут людях.

Небіжчики все лізли й лізли. Живі намагалися чинити опір, але перевага була на боці повсталих: із кожною людською втратою Легіон лише зростав. Воїнство являло моторошне розмаїття — мертві люди, тварини, усі кого колись торкнулося життя і кого тепер підняли злі слова, поки ті ще не встигли розсипатися на кістки.

На захист міста стали всі, без винятку — навіть Князь Омолі. Одягнувши припалі пилом обладунки, старий узяв із підставки гостру дворучну сокиру, подаровану батьком Джоша, і повів воїнство на стіни. Він був Князем, а отже, зобов’язаний у лиху годину битися поруч із армією, захищати життя мешканців від мечів, сокир і стріл, і без вагань прикривати собою солдатів.

Дядько пройшов не одну битву, перш ніж скласти зброю й правити містом. Його життя було насичене пригодами, мандрами, дуелями й коханням… А ще він був найкращим другом Туккі Ремея — знаного в рідному краї великого полководця.

Розмаїття армії Легіону поповнювали тіньові гіганти, породжені туманною магією Яіда. Вони виконували роль облогових знарядь: жбурляли у стіни велетенські кам’яні брили, нищили оборонні катапульти й балісти, що косили ворожу піхоту. Сам їхній вигляд наводив жах на оборонців.

Мегера тим часом нерухомо сидів в одній точці, схрестивши ноги в позі лотоса, і самими думками віддавав накази своїм створінням. Невидимі нитки енергії пов’язували його з ними, дозволяючи водночас бути присутнім на всіх лініях зіткнення. Він бачив усе, контролював усе. Та саме в такому стані Король Легіону був найуразливішим: варто зв’язку обірватися хоча б на мить, і вся його армія втратить керування.

Прихід Легіону мертвих завжди супроводжував запах гнилі — густий, важкий, такий, що викликав нудоту навіть у загартованих воїнів.

В Омолі тієї години тіньові велетні зосередили удари по єдиній башті, що височіла за кілька метрів від воріт. Вони прагнули пробити пролом у стіні, бо штурм входу приносив лише втрати. Біля брами вже лежала майже півметрова гора мертвих тіл — настільки густо нашпигованих стрілами, що вони скидалися на велетенських їжаків.

Втім, навіть без пролому мертві знаходили шлях. Повсталі, мов чорний рій, сунули на стіну, видираючись угору по тілах власних соратників. Картина була моторошна. Попри це, хоробрі захисники з великими труднощами тримали оборону, до останнього подиху.

Поки мерці наступали, солдати вкривали їх градом стріл, обливали киплячою смолою, закидали камінням і списами. Особливо ефективними виявилися автоматичні балісти — оборонні механізми з удосконаленим наведенням. У великому барабані містилися сотні болтів: стрілець, сидячи в спеціальному кріслі, наводив зброю через приціл і обертав ручку, перетворюючи машину на своєрідний середньовічний кулемет.

Стіна була заповнена ворогами. Воїни хоробро боронилися, серед них — Сірий, Князь міста, Ягрім Ремей, а також Ілей — знатний лучник, який щойно спустився з височенної башти просто в самісінький вир побоїща.

Оріана й Охрім стояли за стіною разом із десятком тисяч бійців, тримаючи щити напоготові й очікуючи прориву. Як би скрутно не було побратимам на мурі — наказ залишався незмінним: не втручатися. На випадок, якщо ворог усе ж увірветься до міста, вони вибудували багатошарову лінію оборони — останній рубіж, що мав стримати Легіон або хоча б виграти людям дорогоцінний час.

— Ліва башта впаде будь-якої миті! — вигукнув Сірий, боковим ударом меча зрубавши двох мерців, що саме видерлися на стіну.

— Та що їм та діра? Вони й так лізуть безупинну! — відгукнувся Ягрім. Закрившись щитом, він ступив назад, відвів зброю противника і різко зробив випад — клинок увійшов під підборіддя, вийшовши з потилиці. Не гаючи часу, Червоний Страж двома послідовними ударами розрубав ще двох воїнів Легіону.

— Холера… — прогугнявив Сірий і потужним ударом кулака в підборіддя перекинув чергового мерця за стіну.

Ілей тим часом увійшов у бій — стріла за стрілою зривалася з тятиви. З луком він, здавалося, не розлучався ніколи. Раптом юнак відчув поштовх у спину, обернувшись, побачив Ягріма, вони стали спина до спини.

— Дуже приємно… — спокійно мовив Ілей, не припиняючи стріляти.

— Нас не представили. Ягрім Ремей, до ваших послуг, — відповів він, відштовхуючи мерця прямим ударом ноги.

Так і відбулося знайомство двох великих воїнів століття — тих, чиї імена вже почали вписуватися в історію. Один відомий як Герой, другий, як найкращий лучник рідного краю, майстерності якого майже не було рівних.

Тим часом бійцям, які тримали оборону внизу, на першій круговій розвилці одразу за воротами, де дорога розходилася в трьох напрямах, доводилося найважче. Саме тут колись стояв будинок Ремеїв, навпроти зруйнованої башти, через яку прорвалися мертві, зламавши стіну щитів. Становище захисників стрімко погіршувалося: повсталі нав’язали ближній бій. Поки що їх було не надто багато, але всі розуміли, за лічені хвилини Легіон лише зросте.