Розділ 6: Теперішній час

Зима нарешті відступила, і теплі весняні промені відігріли землю, що ще недавно була скута снігом. На подвір’ях починався звичайний собі квітневий ранок, зі стін міста лунав гомін праці й побуту місцевих мешканців.

Мегера після довгої, скутої холодом подорожі нарешті дістався стін міста Омолі. Ліс Агертут видався чародію цікавим і стародавнім, але прийшов він сюди зовсім з іншої причини. Його мета — підзарядити червоний камінь, який Діради називали «Гранню».

Ох, ці Камені… Від віку до віку шукачі пригод клали життя, прагнучи заволодіти цими могутніми артефактами. З ними пов’язана вся історія світу Легенд, адже ці потойбічні творіння з’явилися задовго до зародження людства і навіть самої Землі.

Першовідкривачами у взаємодії з Каменями стали Діради. Та навіть вони не змогли відповісти на головне питання: чому Камені гинуть, коли їхня сила використовується? І чи гинуть вони насправді? Єдина відома теорія стверджувала: не існує інструмента, здатного черпати їхню енергію так, щоб не пошкодити оболонку.

Відповідь щодо взаємодії із силою Каменів та збереження їхньої цілісності зрештою відшукали маги з роду Віфлів. Саме вони провели низку ризикованих експериментів, під час яких намагалися поєднати Камінь із живою істотою. Так народилися Паладини. Серед них найбільш знаний — Бор. Є й інший, не менш легендарний — Мороз.

Як з’ясувалося, саме людська оболонка найкраще резонує з Каменями. Ні віфли, ні діради не здатні до такого єднання. Проте ціна виявилася страшною: із п’яти експериментів вижили лише двоє, решта піддослідних загинули разом із Каменями. Людина стала ідеальним провідником сили, але за це її душа завжди платить високу ціну.

Згодом віфлійські свароки створили посохи, здатні використовувати силу Каменів без шкоди для самих артефактів. Саме ці посохи відкрили нову епоху магії.

Як і Стражі, маги володіли кількома надзвичайно могутніми артефактами. Серед них особливо виділявся Камінь червоного відтінку — Грань, який із давніх часів вважали безповоротно втраченим. Цей, на перший погляд непримітний, артефакт дарував магам силу підіймати мертвих, підсилюючи їхню власну Душу. Його дія нагадувала старшого брата — Камінь чорного відтінку. Червоний поглинав душу, Чорний же пожирав і душу, і дух — варто лише доторкнутися.

Та жив колись на світі чоловік, який зумів підкорити Пожирача Душ — Перший Верховний Страж людства. Великий герой тієї лихої епохи, що забрала мільйони життів, знищила дірадів і майже стерла з лиця землі віфлів.

Грань — артефакт примхливий і вибагливий. Повною мірою його сила розкривається лише через спеціальний магічний жезл, виготовити який надзвичайно складно. Майстри цього ремесла давно зникли зі світу, і тепер створення такого інструмента межує з неможливим.

Для здійснення свого плану з підзарядки Каменя Мегера обрав незвичайного долі майстра… Дві сторони гармонії дедалі ближче сходилися одна до одної. Довгоочікувана зустріч була вже не за горами. Чомусь його невідворотно тягнуло до цього юнця. Доля? Чи щось значно темніше…

— Доброго ранку, — обперся руками об дерев’яний паркан. — Вибачте, що відволікаю від роботи.

Під темним капюшоном накидки ледь помітно всміхнулися губи.

Юнак саме завершував кування. Двічі вдарив по розпеченому наконечнику, відклав кувалду, витер брудним рушником піт із чола і, схопивши відро, жадібно напився води.

— Нічого страшного, — поставивши відро на стілець і витираючи рот рукавом, відповів він. — Якраз закінчував.

Ягрім попрямував до хвіртки.

— Тоді дозвольте підкинути ще трохи роботи. Потрібно дещо створити… але я дуже поспішаю. Скажу коротко: мені потрібен меч. З моїх матеріалів.

Мегера дістав із-за спини сумку й простягнув її ковалеві.

— Впораєшся?

— Меч… — Ягрім узяв мішечок, задумливо почухав шию. — Добре. За три дні приходьте подивитися. Якщо щось не сподобається — виправимо.

Вони потиснули руки, коротко обговорили деталі й розійшлися у своїх справах. Та, відійшовши кілька метрів, Мегера раптом зупинився.

— Ох, ледь не забув! Стривайте, сер!

Він поспішно повернувся.

— Так?

— У мішку є камінь. Дрібничка, але дуже цінна. Прикріпіть його на кінець руків’я, в ролі навершя. І ще: за папірцем нанесіть на клинок символи.

— Добре, зроблю, — спокійно відповів Ягрім.

І раптом у глибині свідомості Мегери вибухнув крик:

— Ні… Ні! Не роби цього!

То кричав справжній Яід — замкнений за ґратами власної душі, але його вже ніхто не чув.

Та тільки-но юний коваль обернувся запитати ім’я замовника — незнайомця вже й сліду не було. Наче розтанув у повітрі.

Крок за кроком, пункт за пунктом, задум втілювався в реальність. Та біля старовинного Омолі Мегера відчув щось дивне — стійку, глибоку потугу, що немов розходилася хвилями. Після розмови з місцевим ковалем чарівник зрозумів: джерело сили — не місто, вона в людині, у юнакові, який від народження ніс на плечах невидиму ношу.