Розділ 3: Пробудження сили

Як блискавка розтинає небо, так і час промайнув непомітно. Він забрав із собою цілий відрізок життя — десяток років, лишивши по собі спогади, думки, шрами… І трохи приємностей.

Яідові вже вісімнадцять. Колись наляканий хлопчисько став самостійним чоловіком.

За ці роки він пережив чимало. Та найсвітлішим, без сумніву, була Беззі. Вони жили разом, кохали одне одного — і це тримало їх поряд. Поки є кохання, здається, немає нічого неможливого; світ ніби існує тільки для двох.

Якщо не рахувати дитинство, останнє десятиліття минуло відносно спокійно. Без великих трагедій, без катастроф. Аж до цього зловісного дня — дня, що раптово зрушив у серці Яіда справжнє пекло.

Був ранок, десь близько десятої. На підвіконні сиділа пташка й безтурботно щебетала. Яід іще спав, але цікаве сновидіння обірвав знайомий голос.

— Прокидайся! Ти ж мав годину тому бути на роботі! — крикнула Беззі, помішуючи їжу, що шкварчала на розпеченій сковороді.

Швидко поснідавши, одягнувшись і вмившись крижаною водою, Яід щодуху помчав до лісопилки, де працював уже п’ять років.

Ранок починався звичайно. Ніщо не віщувало біди. Та раптом один із працівників необережно повівся з величезною колодою — і ту трохи вище правого коліна розчавило ногу. Ще пощастило: якби чоловіка не похитнуло вбік, колода впала б на живіт — і тоді дорога була б одна, в могилу.

Роботу довелося зупинити. Спершу — витягнути бідолаху з-під дерева, перев’язати, відправити до лікаря. Лише за чотири години виробництво знову запрацювало.

А іншим, через ту необачність, випало тягнути подвійну норму.

Яід затримався найдовше. Щоб наздогнати план, працював у пришвидшеному темпі: піт лився рікою, м’язи горіли, ноги наливалися свинцем. Кожен крок ставав дедалі важчим.

І думка крутилася тільки одна — швидше додому. Впасти на ліжко поруч із Беззі, заплющити очі й забутися хоча б на кілька годин.

Юний лісоруб повільно йшов лісовою дорогою, що дедалі більше занурювалася в темряву. Та саме в ній він почувався майже як риба у воді. Це трохи лякало, але водночас давало дивний затишок — значно більший, ніж світло свічок чи навіть теплі промені Бору.

Яід завжди намагався триматися тіні, інстинктивно уникав яскравого світла. Через це його шкіра стала неприродно блідою, майже порцеляновою.

Цієї ночі природа ніби стала на бік виснаженого хлопця: лагідний теплий вітер підштовхував у спину, допомагаючи ногам, що ледве слухалися після важкого дня. Та всередині наростав дивний неспокій — неясний, липкий, ніби вже сталося щось жахливе, тільки він ще не знав що.

Коли Яід наблизився до селища, ніс раптом уловив запах гару. Спершу слабкий, ледь помітний… Але з кожним кроком він ставав сильнішим.

— Дивно… Пожежа? Чи що там коїться? — тихо пробурмотів хлопець, насторожено вдивляючись у темряву попереду.

Вибігши з темного лісу, Яід побачив жахливу картину.

Хрущ палав, полум’я безжалю пожирало будинки, повітря було насичене від диму й запаху смерті. Усюди лежали бездушні тіла. Не думаючи, Джеррі молодший рвонув до рідної хати. Та там на нього чекало пекло... Дім горів, а посеред двору кілька озброєних головорізів знущалися з оголеної Беззі.

— Ні… — прошепотів він, тієї ж миті кинувся вперед.

Яід спробував прорватися до коханої, та марно. Один потужний удар у лице від ватажка, збив його з ніг. Хлопець упав у сірий попіл, що вкривав землю.

— Досить розважатися! Час валити. Скоро нагряне солдатство Анеліну, — гаркнув ватажок.

Один із нападників відсторонився від дівчини, вихопив із пояса кинджал і різким рухом устромив його Беззі в серце. Перед останнім подихом вона підвела очі на Яіда, який з останніх сил підповз до неї. У тому погляді не було страху, тільки згасаючі нотки любові. Ніби душа прощалася.

Яід лежав під важким чоботом розбійника й дивився, як світ, що колись був йому милий понад усе, розсипається в попіл перед його очима. І в ту мить щось надломилося в його грудях — не кістка й не плоть, а щось глибше, чому він сам не знав імені. Морок затягнув його зір, а в серці піднялася лють — темна, нестримна й така глибока, що, здавалося, навіть кров у його жилах палала нею.

— А-а-а-а-а! — вирвалося з його грудей.

Різким ривком він скинув із себе нападника й повалив ватажка на землю.

— Що за… — не встиг договорити той...

Яід ударив його в живіт і відкинув назад. А тоді світ ніби здригнувся: Яід зник — лише на коротку мить, мов розчинився в самому повітрі. Уже наступної миті він стояв біля головоріза, тримаючи того за комір, і вгатив почорнілим кулаком у лице. Хруснули кістки.

— Оточити виродка! — крикнув один із бандитів, хапаючись за меч.

Яід стояв серед попелу. Тіло наповнилося тією самою силою, що колись прорвалася під час смерті батька. Емоції вибухнули, чорний туман вирвався з нього, мов жива істота. Полум’я навколо згасло, розбійників відкинуло в різні боки, наче їх підхопила невидима хвиля.