Розділ 2: Перший розпач

— Яіде! — роздратовано гукнув Джон.

— Так, тату, вже йду! — відгукнувся хлопчик.

Яід винувато потер потилицю й повернувся до дівчинки.

— Батько кличе… Час додому, — тихо сказав він.

— Нічого, завтра побачимось, — відповіла Беззі, сховавши руки за спиною й усміхнувшись.

— Добраніч, — ніяковіючи, мовив Яід.

— Приємних снів, — звично побажала вона.

Хлопчик на мить замовк, потім опустив очі

— Ти завжди так кажеш… але сни в мене однакові. Темрява, мертві люди… більше нічого.

Беззі обережно обійняла його.

— То просто сни. Не бійся. Вони нічого не значать.

Яід кивнув, хоча в його погляді лишився неспокій.

І час, мов птах у небі, промайнув майже непомітно — так минули шість років для Джона Джеррі та його сина...

Теплий літній вечір м’яко розливався подвір’ям. Дорослі поралися зі своїми клопотами — працювали, вирішували буденні справи, а дітлахи, користуючись безтурботністю віку, гомоніли й бешкетували.

Яід добре ладнав з іншими дітьми, легко знаходив спільну мову майже з кожним. Та найбільше часу проводив із дівчинкою свого віку — Беззі. Вона була сиротою і жила в притулку, де життя рідко балувало теплом чи ласкою.

У її великих яскраво-зелених очах жило щире добро, а якщо придивитися уважніше — можна було вловити, як у них тихо переливаються думки. Довге руде волосся, трикутне обличчя, невеличка ямочка на підборідді та акуратний носик робили її зовнішність особливо виразною. Та ще більшою окрасою був характер: Беззі завжди намагалася допомогти іншим, любила читати книжки, хоча дістати їх у ці кризові часи було непросто.

Коли Яід зазирав у її очі, в душі прокидалося дивне, поки що незрозуміле відчуття. Воно трохи лякало, але водночас було напрочуд теплим і приємним.

Джон приділяв вихованню сина чимало часу. Навчив читати й писати, ставив перед ним логічні задачі, змушував шукати відповіді самостійно. Пояснював, як влаштований світ, намагався навчити відрізняти добро від зла. У вільні години батько займався різьбленням по дереву — вирізані ним фігурки охоче купували на ринку. Та інколи він усе ж тікав від думок до корчми, де намагався втопити втому і спогади в кухлі вина.

З настанням нового ранку, освітленого променями небесного світила, Джон вирішив піти до лісу на полювання. Хотів назбирати ягід і грибів, а заодно дати синові практичний урок — навчити відрізняти їстівні рослини від отруйних.

— Тату… — озвався Яід, лежачи в ліжку.

— Слухаю, — відповів Джон, загострюючи наконечник стріли.

— А можна з нами піде моя подруга?

— Якщо її батьки не будуть проти, — знизав плечима чоловік, беручи іншу стрілу.

— У неї немає батьків… — тихо додав хлопчик, дивлячись у стелю.

Джон на мить замислився.

— Отже, сиротинець… Наглядачка там мені дещо винна. Думаю, відпустить під мою відповідальність.

Невдовзі вони вирушили. Джон ретельно підготувався до походу: взяв провіант, зібрав наплічник, перевірив лук і стріли, розбудив Яіда — і батько з сином рушили назустріч ранковому лісу.

Дорогою вони завернули до старого похмурого будинку, де мешкала Беззі. Для дівчинки запрошення стало несподіванкою, але вона без вагань погодилася. Прогулянка лісом здавалася їй справжнім святом у порівнянні з сиротинцем, де панували суворі жінки в чорному одязі. У коридорах там постійно стояла напівтемрява, тьмяно горіли майже догорілі свічки, і на кожну кімнату видавали лише одну на день.

Перший день у лісі видався щедрим. Вони назбирали два повні кошики ягід — на зиму вистачить духмяного чаю. Джон навіть примудрився зробити простеньку вудку й кілька годин порибалити в невеликому струмку, що звивався крізь ліс і десь далеко впадав в океан.

Сміху було чимало, коли Яід уперше взяв до рук вудку й раптом витяг на гачок велику рибину. Та не розгубилася — смикнула з усієї сили й потягла хлопця у прохолодну воду. Бризки розлетілися навсібіч, а Джон ледве встиг підхопити сина, перш ніж течія віднесла б його далі.

До вечора довелося розбити табір і розвести багаття, щоб Яід не змерз. Сутеніло швидко, ліс темнів на очах.

Джон розставив по периметру кілька пасток — ніч у хащах рідко буває безпечною. Втім, великі хижаки давно обходили цю місцевість стороною. «Дасть Бог, і цього разу мине», — подумав він, перевіряючи вузли.

Наступного ранку мандрівники назбирали повний кошик грибів. Колишній солдат дав дітям урок, який може врятувати життя: показав, як відрізняти їстівні гриби від отруйних, на що звертати увагу, які запахи остерігатися. Беззі слухала уважно, Яід — ще уважніше.

Залишалося вполювати лісову курку — і можна було б варити запашний суп із грибами та м’ясом.

Настав час полювання. Та цього разу мисливці мали стати здобиччю.

Ліс, чи то на диво, чи радше на лихо, пустував. Жодної душі — принаймні так здавалося неозброєному оку. Лише вони троє серед густих хащ.