ГЛАВА 5: ЯІД ДЖЕРРІ Розділ 1: Породження туману

Двадцять один рік тому, у країні Кельза, в області Аббі, у місті Аббу, злої осінньої ночі на світ з’явився хлопчик.

Надворі, огорнутому непроникною темрявою, вирувала найпотужніша за останні десятиліття злива. Гуркіт грому роздирав небо, блискавки безжально різали обрій, завдаючи чимало лиха.

Одна з них — сліпуча синя стріла — влучила в гору Гразі, що здіймалася за десять кілометрів від міста, відколовши від вершини величезну кам’яну брилу. Лихо не оминуло й Аббу: негода зруйнувала стару вежу в міській стіні, пробила в обороні кілька велетенських проломів. Здавалося, самі Боги лютують, ніби десь у небесах точиться запекле протистояння. Десятки людей загинули в одну мить, сотні домівок спалахнули від ударів небесного вогню.

У цей самий час Анна Джеррі народжувала. Пологи тривали вже четверту годину — стільки ж не вщухала буря. Та раптом сталося щось незбагненне: з її лона почав вириватися густий чорний туман.

Кімнату охопив холод. Присутні завмерли від жаху. Акушерка першою не витримала — кинулася геть, навіть не озирнувшись. Сили швидко покидали Анну, і коли жінка зробила свій останній подих, у тиші, що настала, почулося інше дихання.

Коли Анна зробила останній подих, перший вдих зробила темрява. Туман згустився, набув обрисів немовляти — людиноподібної істоти, що лежала поруч із тілом матері й плакала так само, як плачуть усі новонароджені.

Джон Джеррі підійшов до ліжка мовчки. Руки трохи тремтіли. Він загорнув маля в біле простирадло й зазирнув у блакитні очі, що світилися дивною, майже неприродною чистотою. Щойно дитина опинилася на його руках, плач ущух. Маленьке обличчя розгладилося, і на ньому з’явилася слабка усмішка.

І сталося щось схоже на диво: буря раптово стихла. Дощ припинився, блискавки розчинилися в нічному небі, лишивши по собі тільки шрами на землі та в людській пам’яті.

— Тут! — відчинивши двері, до кімнати влетіла жінка в білому халаті, та сама, що приймала пологи. — Вони були ось тут… щойно…

Вона розгублено озирнулася, наче сподіваючись, що все це лише марення.

— Стули пельку, дурепо. Я вже зрозумів — не дитина я, — роздратовано мовив чаклун, повільно крокуючи до бездиханного тіла Анни.

Двері знову рипнули.

— Пане, вартаги доповіли: кілька хвилин тому невідомий у накидці старої армії з немовлям покинув місто, — повідомив докладник, увійшовши до палати.

Чарівник заплющив очі, глибоко вдихнув і тяжко видихнув.

— Дякую…

Він поклав праву руку на груди блідої жінки й занурився у видіння.

Кілька секунд у палаті панувала гнітюча тиша. Потім старий біловолосий чарівник розплющив очі. У його погляді вже не було здивування — лише спокійна впевненість.

— Я побачив достатньо, — тихо мовив він.

Одна з жінок, що приймали пологи, опустила голову, затиснувши долонями скроні.

— Це немовля… Його слід було вбити… — прошепотіла вона, стискаючи руками, що безперестану тримтіли хустку, нервово її жмакаючи.

— Ні, — спокійно відповів маг, дивлячись у вікно. — Цей хлопчик відіграє важливу роль в історії людства.

— Таку, як той Темний Кат? Той, що приходить за душами? — насторожено запитав один із солдатів.

Старий трохи усміхнувся.

— У чомусь схоже. Але я побачив більше, ніж сам образ Ката. Хлопчик несе не лише морок. Він помилятиметься, падатиме, як і всі ми. Та в день великої війни знайде друга — і саме це змінить усе. Він не погибель світу. Темний Кат ще прийде, але не зараз.

— Його породив чорний туман… — витираючи сльози, прошепотіла жінка. — Ми всі це бачили…

— Тут усе простіше, ніж здається, — відповів чарівник. — Той туман, то частинка душі великого, оп'янілого власною силою Альтаура. Вона обрала це дитя через стільки століть блукань... Людське диття. Рідкісний дар. Його Душа стане не просто силою — вона стане його сутністю.

По обличчях присутніх було видно нерозуміння.

Старий втомлено зітхнув і закотив очі.

— Гаразд, скажу прямо. Він маг. Чаклун, як ви це називаєте. Але на відміну від інших, йому не потрібен посох із гілки Ляка, щоб користуватися силою Душі. Він буде володарем однієї з частинок душі Альтаура. Усі інші без нього безсилі… Я колись теж мав такий посох. Втратив — і разом із ним втратив можливість керувати цією силою.

Він зробив паузу.

— А хлопчик — ні. Він перший серед людей, хто може спрямовувати Душу без жодного посередника. Раніше це вміли лише віфли… а нині — й люди.

У його словах звучала правда. Але та правда холодила. Вона лягала на серця присутніх важким каменем, ніби сам чародій боявся того, що йому відкрилося.

— Поки що перший. Але, боюся, не останній, — додав старий Сем.

На його шиї звисав синій круглий Камінь. Він ледь помітно тьмянів і знову спалахував глибоким світлом, торкаючись грудей мага, ніби реагував на невидиму присутність сили, що щойно з’явилася у світі.