Розділ 3: Шлях

З настанням страхітливих подій минуло три морально виснажливі дні. Усі були завалені роботою — допити свідків, патрулі, поховання, листи зі скаргами й чутками. Та попри хаос, Сірому, Охріму, Інні, Інію й Оріані вдалося нарешті зібратися разом, аби дослухати історію, обірвану тієї ночі.

За вікном стояв прохолодний серпневий ранок. Небо посіріло, важкі хмари нависли над містом, десь удалині гуркотів грім. Поривчастий вітер жбурляв пилюку й зривав з дахів легкі дощечки — погода, здавалося, поділяла настрій людей.

— Командуючий, вам лист зі столиці, — сказала Оріана, кладучи на край столу послання з королівською печаткою.

— Дякую, Орі. Без тебе я б у цьому всьому потонув, — відповів Сірий, відклавши конверт убік, ніби навмисне не поспішаючи його розкривати.

— Які на сьогодні плани? — поцікавилася Оріана, опускаючись у крісло й схрестивши ноги.

— Дослухати розповідь Охріма до кінця, — спокійно мовив Сірий.

— То ми таки дочекаємося? — з усмішкою кинув Іній.

Незабаром усі зібралися в теплому кабінеті. За стінами свистів вітер, у каміні потріскували дрова. Кожен мовчки чекав. І коли тиша стала майже відчутною, розповідь знову почала свій плин...

Теплий вітерець м’яко колихав листя, здіймаючи тихий, майже мелодійний шелест. Ягрім і Охрім верхи на оленях повільно просувалися вузькою лісовою стежкою. Уже третій день вони без справжнього перепочинку блукали густими хащами в пошуках Лейну. Чи карта виявилася застарілою, чи десь звернули не туди — а може, сама природа за ці роки перекроїла шляхи на свій лад.

— Дідько йому грець… Куди ти нас завів? — зітхнув Охрім, поглянувши на Ягріма.

— Гадки не маю, — спокійно відповів той, почухавши потилицю. — Йду за картою. Ось, дивись.

Він простяг мапу, але віфл не встиг її взяти.

— Тихіше. Зліва шелест, — прошепотів Ягрім, кладучи руку на руків’я меча.

З-за кущів вийшов чоловік — статечно вдягнений, добряче вгодований, із виглядом людини, що знає ціну грошам і комфорту. Його обличчя здалося Ягрімові знайомим.

— З чим ідеш, чоловіче? — обережно спитав Охрім.

— Ремесло таке — торгую, мандрую країною. Ось і до Лейну дорога привела. Давно мріяв побачити те «казкове» село. Олді Зорін, до ваших послуг, — відповів незнайомець.

Ягрім усміхнувся, впізнавши його.

— Раді знову бачитися, пане Олді.

Він зіскочив з оленя й потиснув торговцеві руку.

— Стривайте… — Олді придивився. — Та це ж ви той юнак, що колись урятував мене! Герой Омолі, якщо не помиляюся. Які ж справи занесли вас так далеко від дому?

— Важливі, — коротко відповів Ягрім. — Краще іншим разом розповім.

— Раз ви до Лейну прямуєте, може, підкажете дорогу? — втрутився Охрім, уже майже без надії знайти її самотужки.

Олді уважно вивчив мапу, дістав із кишені перо з червоним чорнилом і повільно накреслив новий маршрут.

Ягрім тим часом помітив відсутність брички.

— А де ж ваша повозка?

Олді тяжко зітхнув.

— От якраз про це й хотів попросити допомоги…

Бричка застрягла в глибокій вимоїні неподалік стежки.

— І як ви примудрилися сюди вскочити? — спитав Охрім, розглядаючи провалля.

— Та он ті ягоди, — показав Олді на кущ. — Олень учув запах і вмить вирішив, що шлунок важливіший за дорогу. А між ним і ласощами — ця яма.

Охрім невдоволено фиркнув.

— Не варто тримати звіра голодним. Не дивно, що він узяв своє.

— Готові? — перепитав Ягрім.

— Я піднімаю, ви штовхаєте, — мовив віфл, присідаючи біля повозки.

— На три.

Разом вони витягли бричку з пастки. Колеса скрипнули, але стали рівно. Олді полегшено зітхнув і щиро подякував.

Попрощавшись із торговцем, мандрівники рушили далі. За словами Олді, до Лейну лишалося не більше півтори години. Стара карта, яку Ягрім отримав від Уайлза, просто не враховувала змін: місцеві селяни проклали нові стежки, уникаючи місць, де останніми роками нишпорили розбійники.

На подвір’ї вже сутеніло. Денне тепло згасало, залишаючи по собі легку прохолоду. Після тривалих блукань лісами Ягрім і Охрім нарешті дісталися Лейну.

— Лейн. Знайдемо корчму, орендуємо дві кімнати. Зранку рушимо далі, — мовив Охрім, зіскакуючи з оленя.

Та Ягрім не зрушив з місця. Його погляд затримався на подвір’ї одного з домів. Біля хвіртки стояли двоє сторожитів — напружені, зблідлі. На лаві під стіною сиділа жінка й стискала в руках чоловічий плащ, розгойдуючись від плачу.

— Не наша справа, — тихо сказав Охрім. — Ми й так затрималися.

— Я так не можу, — відповів Ягрім. — Ти бачив її?

Віфл важко зітхнув.