Розділ 2: Визвольний рух

Не одна ніч опустилася на попалені агавські степи відтоді, як загинув Червоний лицар — знаний як Герой Омолі, Ягрім Деррбі Ремей. Та смерть не завжди означає кінець. Іноді вона лише урок, жорстокий, але потрібний. Життя — дивна сила: коли хтось стає потрібним для її власної гри, воно інколи дає другий шанс.

За цей час сталося чимало. Найгірше — «ополченці» захопили Агаву та околиці, перетворивши місто на штаб своїх злочинних операцій спершу в області, а згодом і в усій Айзі.

Як таке могло статися в могутній державі? Щоб зрозуміти це, доведеться зазирнути в запилені сторінки історії — до подій, що увійшли в підручники як Агастатська криза.

Багато зим тому країна Агастат оголосила війну Хорвейну. Король Айзі не міг зрадити союз, вибудуваний ціною тисяч — ні, десятків тисяч життів. Уже на третій день війська Айзі рушили проти агресора: одна з агастатських областей межувала з їхніми землями по річці. Бої були кривавими, затяжними, безжальними.

Агастат захлинувся полум’ям і кров’ю власного народу. Земля буквально наситилася людськими рештками. Кажуть, тоді навіть воронів побільшало — настільки, що подекуди їх почали готувати як їжу. Так і з’явився той дивакуватий делікатес, який барди досі оспівують із певною похмурою романтикою.

Після війни одну відірвану область отримала Айзі, три — Хорвейн, ще три розділили союзники як плату за участь у війні. Саме тоді зник Деррбі Туккі Ремей.

І тепер, у новоствореній області Хейд — названій на честь полководця Хейда Дуріара, — знову спалахнули заворушення. Наче чиясь багаторічна, ретельно спланована гра нарешті увійшла у вирішальну фазу.

Туманного ранку вартаг на сторожовій вежі Агави помітив вершника. Здавалося б — звична справа. Та щось усередині підказувало: це не просто мандрівник.

Він схопився так різко, що перекинув табурет, висунувся за край вежі й закричав:

— Лодарі! Хтось до воріт суне!

— Та вгамуйся, отрух, — відповіли зі стіни. — Через одного вершника паніку здійняв?

Коли до стін залишилося якихось двадцять метрів, вершник зістрибнув із Тіні. Ягрім Ремей спокійно дістав лук, жменю стріл устромив поруч у землю, став на праве коліно й натяг тятиву.

— До зброї! — закричав хтось на стіні, вже без насмішки.

Трохи віддалік двоє шахтарів теж помітили рух біля міста.

— Брате… глянь, — тихо мовив один, штовхаючи напарника.

— Дай поспати… — буркнув той.

— Та підводься ж!

Сон злетів миттєво.

— Що там?

— Біля воріт метушня.

— Нас звільнять?

— Або нова банда прийшла. Або король військо прислав. Хто зна.

Бригадир швидко прийняв рішення:

— Спускайся в Нору. Збирай людей. Озброюйтесь чим є. Чекайте сигналу.

Тим часом Ягрім розважався по-своєму. Стріли одна за одною встромлялися в стіну, утворюючи імпровізовані сходи.

— Він що робить? — розгублено спитав вартаг.

— А біс його…

Стріла влучила йому просто в чоло. Він упав без звуку. Другий бандит встиг лише скрикнути й схопитися за лук.

Ягрім уже біг. У стрибку впіймав стрілу, переламав її пальцями й, не сповільнюючись, досяг стіни. Списи й стріли сипалися згори, та майже всі проходили повз.

Він почав підійматися своїми «сходами», легко перестрибуючи з однієї стріли на іншу.

Один розбійник перегнувся через мур із сокирою, заніс її для удару. Клинок блиснув, Ягрім перехопив держак обома руками, різко смикнув нападника на себе, підтягнувся й одним рухом вискочив на стіну, водночас перекинувши громилу вниз.

Розбійникам на мить здалося, що перед ними постав янгол — Ремея осяювали ясні промені Бору. Сепаратисти не могли втримати погляду й секунди, але яким величним здавався їм цей казковий паладин.

Щойно молодий герой опинився на стіні, в нього полетіло з пів сотні стріл. Умить окутавшись чарівним плащем, Ягрім відбив усі ворожі снаряди й неабияк здивував окупантів.

— От дає… — тихо, із захватом промовив шахтар, знімаючи іржаву залізну каску й тягнучись правицею до кірки, що стояла поруч, сперта об деревце.

— Браття, до бою! За Агаву, за Хейд! — вигукнув він, схопивши інструмент і піднявши його вгору.

Дивакувата подія набирала обертів — дедалі більше людей приєднувалося до боротьби, розпочатої Ягрімом з Омолі. До повстанців долучилися й працівники залізної шахти.

У міській в’язниці, закуті в кайдани й потомлені щоденними тортурами, Охрім з Олегом не могли не здивуватися: звичний розклад порушився. Зазвичай цієї години до підвалу спускався мучитель, щоб задовольнити свою жорстоку потребу знущатися з безпомічних.

— Щось не так… — підіймаючи очі, буркнув Охрім.

— Уже скільки днів щось не так, — іронічно відповів Олег.