ГЛАВА 4: ПОСЛАНЕЦЬ Розділ 1: Початок розповіді

Душний, туманний ранок повільно розгортався над Омолі. Сірий Пепенко сидів за робочим столом і неквапливо переглядав нічні доповіді патрулів. Нічого незвичайного: жодних потойбічних явищ, жодних чудес — лише сухі рядки про спокій, що часом тривожив більше, ніж небезпека.

Десь за вікном досвідчені вояки різкими голосами давали настанови новобранцям, і цей знайомий гомін на мить повернув його в минуле. Сірий пригадав свої перші дні у війську — короткі, мов уривки сну, але гострі, як холод сталі.

Сучасним рекрутам пощастило: вони живуть у мирний час. Коли ж він сам укладав угоду зі Стражами, точилася війна, і вже за кілька тижнів підготовки його кинули на фронт. Там, серед крику, бруду й постійної загрози смерті, загартувався його характер.

Раптом у двері гучно постукали — різко, настирливо. Не дочекавшись дозволу, всередину влетів захеканий докладник.

— Командувачу… Біля воріт… Створіння… Велетень!

Час наче пришвидшився.

— Оточити ціль! — прикриваючись щитом, наказала Оріана.

— Стріли на тятиву! — крикнув Ілей, дістаючи стріли з сагайдака.

Ілея нещодавно перевели на посаду Начальник стрільців.

Сірий зістрибнув із бойового оленя.

— Що тут відбувається?

— Доповідаю: триметрове створіння наближається до воріт. Загін швидкого реагування перехопив його біля стіни, — відповів Ілей.

— Один? Ви серйозно? — здивувався Сірий.

— Але це справжній велетень… — пробурмотів один із вартагів.

— Відчинити ворота, — спокійно сказав Сірий.

— Але ж…

Сірий підштовхнув його вперед:

— Це наказ.

За брамою стояла постать, схожа на людину, але значно вища — майже два метри сімдесят. Навіть для Сірого, офіційно визнаного найміцнішим чоловіком Айзі, це було вражаюче.

Він прибрав меч у піхви й підійшов ближче.

Незнайомець був укутаний у чорний плащ. Виднілося лише загострене підборіддя та довгі сріблясто-сірі локони, що спадали нижче плечей і поблискували в ранковому світлі.

— Доброго ранку. Перепрошую за нервову реакцію моїх солдатів. Не щодня бачиш такого здорованя, — спокійно мовив Сірий.

— Розумію, командувачу. І навіть похвалю ваших людей — діють професійно, — відповів чужинець.

— Чим завітали до Омолі?

— Із посланням від Ягріма Деррбі Ремея.

Чужинець скинув капюшон.

Один зі рядовиків навіть випустив спис із рук.

— Мене звати Охрім Ладінг. Я віфл і друг мандрівного лицаря Ягріма Ремея. Він просив передати повідомлення вам, Інні Ремей, Оріані Фузі та Інію Хаузу.

Розмову продовжили вже в штаб-квартирі.

— Гарний кабінет, — оглянувшись, сказав Охрім, обережно сідаючи в крісло, яке ледве витримало його вагу.

У кімнаті пахло чаєм зі степових квітів. Охрім одразу впізнав аромат — віфли здавна жили ближче до природи, ніж до міст.

— Звідки знаєш Героя Омолі? — прямо запитав Сірий.

— Червоного лицаря? — уточнив Охрім.

Сірий мовчки здивувався.

— Так його називають люди, яким він допоміг у боротьбі за свободу. Це довга історія… але вона почекає, поки зберуться всі.

Після короткої паузи Охрім несподівано додав:

— До речі, у мене є особисте прохання. Багато років тому я кохав людську жінку. Вона похована на кладовищі вашого міста.

— Як її звали? — тихо спитав Сірий.

— Кіра Пепенко.

Сірий повільно повернувся до нього.

— Це ім’я моєї матері…

Згодом вони стояли біля її могили. Тиша була глибока. Обом бракувало слів.

— То… батьку? — нарешті тихо мовив Сірий.

— Можеш так називати, якщо захочеш… сину.

Охрім розповів про їхню зустріч із Кірою, про заборонене кохання віфла й людини, про вигнання зі свого народу. Про день, коли він запізнився — день народження Сірого. Про розбитий караван і загибель Кіри.

Маленького хлопчика він тоді врятував і відніс до міста, до батька Кіри. І зник.

— Зворушлива історія, — стримано мовив Сірий.

— Віфли мають добру пам’ять. А ти успадкував її очі… — усміхнувся Охрім.

Сірий тяжко видихнув.

— Можливо… батьку.

— До речі, скільки людей знають твій справжній вік?

— Лише Перший Страж Айзі, король… ти і я.

— І скільки ж тобі?

Сірий ледь усміхнувся:

— Двісті шістдесят вісім.