Розділ 8: Де мовчать тисячоліття

На підготовку до походу пішло майже два тижні. Передусім Ягрім хотів якнайкраще підготувати Інну до небезпек, що могли чекати в дорозі. Мандрівка трохи затрималася, але іноді сама доля визначає потрібний момент. Головне — не забувати: час не любить бездіяльності.

Перший тиждень присвятили загальній фізичній підготовці, щоб дівчина могла хоча б кілометр пробігти й не впасти замертво. Працювали з усіма групами м’язів: ранкові пробіжки, вправи на витривалість, присідання, віджимання та нескінченні розтяжки, після яких Інна спершу ледве рухалася. Та вже за кілька днів тіло почало звикати до навантажень. Уже наступного понеділка результати закріпилися й навіть трохи покращилися. Інна вже могла дати відсіч вуличному злодюжці, а її рухи стали впевненішими.

З того ж понеділка Ягрім залучив до прискореного навчання Сірого. Командувач краще пояснить основи фехтування та стрільби, до того ж Пепенко не один рік навчає рекрутів, тож учитель із нього значно досвідченіший. Під його суворим поглядом Інна швидко вчилася правильно тримати зброю, ставити ноги й не заплющувати очей у момент удару.

І ось настав ранок, коли звитяжці мали покинути стіни рідного міста й вирушити в похід, що допоможе їм краще пізнати одне одного та насолодитися спільною дорогою. Над Омолі сходив Бор, торкаючись мурів золотавим світлом. На вулицях ще панувала ранкова тиша, лише де-не-де відчинялися крамниці та долинав далекий гавкіт собак. Інна, хоч і трималася впевнено, раз у раз стискала ремінь сумки трохи сильніше, ніж треба. Ягрім мовчки кинув погляд на місто, у якому залишалося його колишнє життя. Сергій позіхав, ніби похід почався надто рано, а Оріана спокійно перевіряла спорядження з таким виглядом, ніби вирушала на звичайну прогулянку. Усіх їх об’єднувало передчуття пригод.

— Чи всі готові? — запитав Сірий, сидячи верхи на рудому старому олені.

— Так є! — в один голос відповіли Оріана, Ягрім, Сергій та Інна.

Злагодженість відповіді викликала у Ягріма усмішку.

— Вирушаймо! — спокійно, але впевнено мовив Сірий і пустив скакуна вперед.

Дорогою темним Агертутом між подорожніми зав’язалися тихі розмови.

— Те дівчисько стане тягарем, — прошепотів Сергій до Оріани.

Оріана ковзнула поглядом уперед, де поруч із Ягрімом їхала Інна. Дівчина трималася рівно, хоч у рухах ще відчувалася скута обережність новачка. На мить слова Сергія відгукнулися давнім спогадом. Колись так само дивилися й на неї — юну, недосвідчену, занадто тендітну, як для війська. Так само шепотіли за спиною, пророкували поразку й чекали, коли вона зламається. Перед внутрішнім зором майнули виснажливі тренування, збиті до крові долоні, ночі без сну й перші перемоги, здобуті всупереч чужій зневірі. Вона не здалася тоді. І, можливо, саме тому зараз не мала права знецінювати чужий початок.

— Чому? — уточнила вона, не відводячи погляду від Інни.

— Усі, крім неї, вже відчули на собі ласку клинків. Навіть цей ваш новачок-«Страж».

Оріана ледь усміхнулася кутиком губ.

— Не будь таким категоричним. Дай їй шанс. Майстрами не народжуються. Пам’ятаєш своє перше завдання? А щодо Ягріма — ти просто не бачив його в бою. Він уже перевершив багатьох, — тихо відповіла Оріана, і в її голосі прозвучала твердість людини, яка добре знала ціну недооціненим початкам.

— Одного разу бачив. Але під час бою сама за знахаркою глядітимеш, — буркнув Сергій і пришвидшив хід.

Про пригоди вони говорили недарма — ті самі знайшли їх раніше, ніж загін устиг як слід заглибитися в шлях.

— Стояти! — різко скомандував Сірий, піднявши руку.

Колона миттєво завмерла. Олень під командувачем фиркнув і нервово вдарив копитом об землю. Десь попереду, між чорними стовбурами дерев, чулося чиєсь відчайдушне волання — уривчасте, сповнене паніки, ніби хтось тікав від неминучого.

— Крики… — сказав Сергій, уже дістаючи меч і спритно зіскакуючи з оленя. У його голосі не було страху — лише звична готовність до бійки.

Інна мимоволі стиснула повід сильніше, а Ягрім одним рухом поклав руку на руків’я меча. Оріана мовчки звузила очі, прислухаючись до лісу.

— Сергій, Оріано — правий фланг. Ягріме, Інно — лівий. Центр беру на себе! — швидко розподілив ролі Сірий, діючи на звичці так стрімко, що навіть не згадав: Інна ще не була повноцінним бійцем.

Ягрім коротко глянув на неї. Це мав бути її перший справжній іспит.

Мандрівники спішилися, озброїлися й рушили схилом пагорба, звідки долинали крики. Омольська місцевість була гірською: хвилясті пагорби, густі ліси, вузькі стежки між камінням і лише кілька степових ділянок, де можна було розігнати коня. Основні дороги охороняло військо, а князь планував прокласти ще один шлях наступного року, щоб полегшити торгівлю й патрулювання.

Обійшовши пагорб, вони побачили торговця з возом, якого намагалася пограбувати банда розбійників. Переляканий чоловік тулився до колеса, стискаючи в руках батіг, а кінь нервово шарпав упряж.

Першим до місця дістався Ягрім. Наказавши Інні залишатися позаду й прикривати арбалетом, він вихопив Червону Зірку й кинувся в ближній бій, мов стріла, зірвана з тятиви.

Коли решта підоспіла, новоспечений Страж уже впорався сам: одного розбійника вбито, двох поранено й прив’язано до дерева, третій знепритомнів від страху, так і не зрозумівши, коли все скінчилося.

Та несподівано з кущів вискочила ще п’ятірка.

— По одному, наволоч! — закричав Ягрім і, оголивши лівою рукою подарований Уайлзом меч, почав імпровізувати, фехтуючи двома клинками та відбиваючись одразу від кількох супротивників.

Обидва мечі Стража перехрестилися, блокуючи сокиру й клинок нападників. Ягрім скривив губи під шоломом, переводячи погляд то на одного, то на іншого. Вороги тиснули — він відступав крок за кроком, відчуваючи спиною шорстку кору, аж поки не вперся в дерево. Попереду вже мчав розбійник із булавою, злісно посміхаючись і смакуючи близьку перемогу над загнаним мандрівником.