Розділ 4: Творіння Казидуб

Промені Бору блимнули у вікні, розвіявши пітьму ночі і ожививши міські вулиці.

— Очманіти… — на мить задумалася Орі. — Мені прикро, що так склалося. Ви… кохали Ярину? — вдивляючись у очі Сірого, мовила Оріана, сидячи в кріслі.

Сірий нічого не відповів одразу. Лише погляд його став важчим, ніби саме запитання торкнулося того місця, куди він сам давно заборонив собі дивитися.

— Сідай за стіл і, поки я не повернуся, виконуй обов’язки командувача, — підвівся він.

— Дозвольте запитати.

— Дозволяю, — відповів Сірий, накидаючи плащ зі шкури ведмедя, який колись лишив йому шрам на плечі, й крокуючи до дверей.

— Ви впевнені, що напад влаштувала Ярина?

Сірий завмер на пів кроці. Рука ще тримала клямку, а думки вже провалилися на три роки назад.

Колись творіння було магією Віфлів. Учора я повторила це. Моє творіння ще прокинеться. Моє дитя ступить землею…

Він повільно видихнув. І раптом зрозумів, що не може чесно відповісти ні “так”, ні “ні”. Чи це справді вона? Чи лише наслідок того, що вона колись випустила у світ? Чи, може, хтось інший підхопив її знання, її безумство, її спадщину?

— Я впевнений лише в одному, — тихо мовив він, не озираючись. — Якщо це не Ярина, то щось гірше.

Він відчинив двері й вийшов.

Провівши останню годину в місті за наказами, зброєю й короткими приготуваннями, перед заходом Бору Сірий скочив на бойового оленя й вирушив назустріч шрамам минулого.

Над Омоллю поволі темніло. А десь попереду на нього вже чекала відповідь, яку він не хотів знаходити.

Перші промені ранкового Бору освітили стежину, що вже встигла зарости густою травою, — ту саму дорогу до селища, де три роки тому божевільна Ярина Казидуб провела жорстокий експеримент, який на останніх митях життя назвала «Творінням». Саме його наслідки, можливо, й упали мором на Омолі кілька днів тому. Це сіроокий Страж і прагнув з’ясувати. Саме тому він повернувся туди, де все почалося. Щоб знайти бодай якусь зачіпку, хоч слід, хоч тінь відповіді, як колись казав його старий знайомий — Страж-детектив Сергій:

— Якщо не знаєш, з чого почати, прийди туди, де все почалося…

Сірий мовчки ступив уперед. Роса холодила чоботи, вітер ворушив траву обабіч стежки, а попереду чекало місце, яке навіть час не зміг очистити від пам’яті.

Страшні пейзажі минулого блиснули перед очима, коли Сірий спішився перед парадним входом до селища. Пам’ять ударила різко й без попередження. Він одразу згадав той день, коли все пішло шкереберть і жоден, навіть найдосконаліший план, уже не міг урятувати людей.

Страж поволі рушив уперед, уважно роздивляючись місцевість, яку за ці роки знову підкорила собі природа. Там, де колись стояли барикади й лежали тіла, тепер росла висока трава. Між покинутими хатами спокійно паслися дикі олені, а в полі майнув кабан і зник у бур’янах. Земля загоювала рани по-своєму — мовчки, без жалю і без пам’яті.

Люди сюди так і не повернулися. Більшість загинула тоді. Ті ж, хто вижив, воліли триматися якнайдалі від цього місця, де кожен камінь, кожен паркан і кожен подих вітру могли повернути найстрашніші спогади.

І вже за мить Пепенко стояв на тій самій площі.

Тут він виніс вирок.

Тут упала Ярина.

До останнього Сірий думав, що вона якимось дивом уціліла й тепер мститься за давні рани. На це вказував і зашифрований лист, знайдений на тілі Сльозини з Ордену Плачу. Надто багато збігів. Надто знайомий почерк лиха.

Але ось тут, посеред площі, де колись відбувся останній бій, лежали рештки Казидуб. Кістки, уламки іржавих лат, а трохи осторонь — зламаний змієподібний меч, навколо якого виросла тонка берізка, мов сама земля намагалася скувати прокляту сталь корінням.

— Гаспид… — тихо мовив Сірий.

Він став на коліно й обережно підняв череп. Порожні очниці дивилися крізь нього в нікуди, а тріщина на скроні нагадувала про удари часу, дощу й морозів.

— Я сподівався знайти тут відповіді. Там, де вбив тебе. Але отримав лише більше запитань, — промовив він до решток, ніби справді чекав відповіді.

Вітер пройшовся площею й заворушив суху траву між кістками.

Сірий повільно опустив череп назад на землю. Тяжко видихнув, випростався й розвернувся, збираючись покинути це лихе місце ні з чим. Можливо, він помилявся. Можливо, мор у місті був випадковістю, занесеною якимось мандрівником чи торговцем. Можливо, минуле тут узагалі ні до чого.

Версія з Яриною не підтвердилася. І від цього, хоч як дивно, Страж відчув полегшення. Бо мертві повинні залишатися мертвими. Він зробив кілька кроків до виходу з площі, але раптом зупинився.

— Хоча… — пробурмотів уголос. — Сходжу-но в печеру. Треба перевірити все.

Пепенко різко змінив напрямок і пришвидшив ходу до рудого оленя, який спокійно щипав траву, ніби в цьому світі ніколи не існувало ні чуми, ні воєн, ні людського безумства.