Розділ 2: Один хід

За кілька хвилин найманий убивця опритомнів уже в темному приміщенні. Голова розколювалася від болю, але свідомість поверталася швидко. У роті відчувався присмак крові й дерева — плата за зустріч із лютнею Інія.

— Оріано, занотуй для протоколу: голова трикутної форми; довге волосся; очі голубі, середньої посадки; вуха круглі, ліве наполовину відкушене; губи темно-червоні; виражені скули; рубець на чолі — ножове поранення; зріст приблизно метр вісімдесят п’ять; атлетична статура. Час допиту — п’ятниця, вечір. Записуй усе, — повільно обходячи полоненого, зосереджено промовляв Сірий.

Його кроки глухо відлунювали від кам’яних стін.

Оріана мовчки занотовувала, сидячи трохи осторонь. Жовті очі час від часу підіймалися від паперу до обличчя бранця. Неподалік стояли Інна й Іній — як свідки нападу. Інна трималася напружено, схрестивши руки на грудях, нігті впивалися в рукава. Іній же намагався виглядати спокійним, хоча погляд його залишався настороженим, а пальці мимоволі перебирали тріснуті струни понівеченої лютні.

— Починаємо? — запитав Ілей, поправляючи лук за плечем.

— Так. Будь напоготові, Ілею, — відповів Сірий, беручи відро з крижаною водою.

Холодна вода хлинула на в’язня. Той різко втягнув повітря, здригнувся всім тілом і розплющив очі.

— Мене схопили? — крізь біль посміхнувся нападник. — І хто ж той хоробрий? Чи хоробра?

— Питання ставлю я, — холодно мовив Сірий, виходячи з тіні.

Іній тихо пирхнув, але нічого не сказав. Інна лише сильніше стиснула пальці.

— Який кумедний командир… Такий серйозний, — продовжив найманець, обводячи всіх поглядом. — Ви навіть не уявляєте, хто перед вами.

— То хто ти?

— Найманий убивця, — легко відповів той, ніби назвав професію коваля чи пекаря.

Сірий дістав із пояса чорний кинджал і показав його полоненому.

— Знайома річ?

На мить в очах убивці промайнуло задоволення.

— Моя, — спокійно кивнув нападник. — Дякую, що зберіг. Моє завдання ще не завершено.

Оріана різко звела голову.

Та було пізно.

У наступну мить в’язень напружив руки. Із рукава ковзнуло приховане тонке лезо й миттєво перерізало ослаблену мотузку. Ще рух — і удар долонею в підборіддя збив Сірого з рівноваги.

Командувач відступив на крок.

Кинджал уже опинився в руках нападника. І усмішка повернулася на його обличчя.

З темряви виринули Ілей Кароккі та Джон Вейб.

Обидва вже рухалися вперед: Ілей миттєво скинув із плеча лук, Джон опустив центр ваги, готуючись кинутися в ближній бій. У кімнаті запахло різким сплеском насильства ще до першого удару.

Оріана відкинула перо, і папір розлетівся по підлозі білими клаптями. Рука сама потяглася до зброї — клинок вихоплено швидко й без вагань. Жовті очі звузилися, ловлячи кожен рух убивці.

— Стояти! — крізь біль крикнув командир.

Його голос розітнув напругу, мов батіг.

— Командире! — вигукнула Оріана, стискаючи короткий меч так, що побіліли пальці.

Сірий повільно випростався. Нижня щелепа стояла неприродно криво. Він різко вперся долонею збоку, смикнув головою — сухо клацнуло.

Інна мимоволі здригнулася.

— Усе під контролем, — хрипко мовив він, вправляючи щелепу до кінця.

Потім вихопив зброю.

Сталь зашипіла, покидаючи піхви.

Нападник усміхнувся ще ширше.

— О, тепер починається цікаве.

Неподалік столу стояв Іній — поруч з Інною, як свідок нападу. Він нервово перебирає пальцями край плаща, не зводячи очей із полоненого. Здавалося, бард намагається триматися осторонь, але плечі його були напружені не менше, ніж у вояків.

— Схоже, зараз буде не до протоколів… — тихо мовив Іній.

Він на мить заплющив очі, ніби приймаючи рішення або прощаючись із тишею в кімнаті. Потім рука ковзнула до кишені — звідти з’явилася невелика дерев’яна сопілка, потерта часом і пальцями власника.

Оріана коротко глянула на нього з подивом.

Іній приклав інструмент до губ.

Перші ноти бойової мелодії прорізали напружене повітря — різкі, швидкі, мов кроки перед атакою. Звук був не гучний, але дивним чином заповнив собою все приміщення.

У грудях присутніх ніби щось відгукнулося. Сірий ледь помітно випростав плечі. Ілей примружився й міцніше стиснув лук. Навіть Інна відчула, як страх на мить відступив. А найманий убивця вперше перестав усміхатися.

Ілей вистрілив першим.

Тятива різко дзенькнула, і отруйна стріла, що мала лише ослабити, а не вбити, блискавкою полетіла просто в ціль.

Найманець навіть не відступив.

У останню мить його права рука зірвалася вперед і перехопила стрілу в кількох сантиметрах від обличчя. Наконечник завмер біля щоки, не торкнувшись шкіри.

— Невдахо… Цілься краще, Кароккі, — посміхнувся він, ламаючи древко пальцями так легко, ніби то була суха гілка.

У кімнаті на мить запала тиша.

— Звідки ти мене знаєш? — здивувався Ілей, уперше втративши звичну холоднокровність.

— Подумай.

Ілей Кароккі, двадцяти двох років, був найкращим лучником Айзі — титул здобув три роки тому на загальних змаганнях, вразивши мішень із чотирьохсот метрів. Невисокий, але міцний, у темно-червоних шкіряних латах із численними поясами для стріл і метальних ножів, він виглядав спокійним і зосередженим навіть зараз. Карі очі уважно стежили за кожним рухом супротивника, а пальці вже непомітно тягнулися до наступної стріли.

Для більшості людей Ілей був талановитим стрільцем.

Для тих, хто знав його ближче — небезпечним мисливцем, який майже ніколи не стріляв двічі.

Саме тому вперше за довгий час він відчув справжній інтерес до ворога перед собою.

Сопілка Інія набирала сили.

Спершу мелодія була тонкою, майже невловимою, мов подих вітру між кам’яними стінами. Та з кожною новою нотою вона густішала, міцнішала, впліталася в кров і дихання присутніх. Ритм ставав швидшим, гострішим, наче серце перед ударом.