Розділ 3: Шрами минулого

— Дідько! — Сірий увірвався до кабінету, з гуркотом зачинивши двері.

Двері ще тремтіли в завісах, коли він уже пройшов до середини кімнати важким кроком людини, що ледве стримує себе.

— Розповідайте, — мовила Оріана, спершись плечем об шафу.

Вона не здригнулася й не поставила зайвих запитань. Лише уважно стежила жовтими очима за кожним його рухом.

— Довга історія… — відповів він, підійшовши до вікна й упершись руками в підвіконня.

Надворі сяяв день, але Сірий дивився так, ніби бачив зовсім інший час.

— Цікаві історії я люблю, — втомлено кинула вона.

На її губах майнула тінь усмішки, проте в голосі чулося напруження. Вона добре знала: коли Сірий грюкає дверима, справа майже ніколи не буває дріб’язковою.

Він довго мовчав. Пальці повільно стискали край підвіконня так сильно, що побіліли кісточки.

— Це сталося три роки тому… — сказав Сірий, опускаючись у крісло й ніби зазираючи в найдальші закутки пам’яті.

Його голос змінився: став тихішим, старішим.

— І відтоді я сподівався, що воно більше ніколи не повернеться.

Трагічна історія почалася холодної осені.

Того року Айзі зустрічала сезон дощами, ранніми сутінками й пронизливим вітром, що гуляв між будинками, мов голодний звір. Листя липло до бруківки, дороги розкисали, а небо тижнями висіло низьким сірим полотном.

Перший Страж Айзі доручив Пепенку, здавалося б, нескладне на перший погляд завдання — вербувати найкращих і найвідважніших воїнів до лав Стражів. Шукати тих, хто мав силу, характер і здатність мовчки нести тягар справ, про які ніхто ніколи не дізнається.

Для молодшого Сірого це було підвищенням. Знаком довіри. І шансом довести, що він вартий більшого, ніж просто добре володіти мечем.

Та у життя є власні плани.

Часто воно вносить корективи саме тоді, коли людина найбільше впевнена у власному контролі.

Струнка молода жінка зацікавила вербувальника не лише неабиякими навичками. Уміння виживати, холодний тактичний розрахунок, хоробрість, рідкісна витримка під тиском… У ній відчувалася порода хижака, що вміє чекати слушної миті.

І щось ще.

Небезпечна іскра, яку він розгледів запізно.

Її звали Ярина Казидуб.

Вона служила сторожитом у невеликому селі — солдатом, відправленим захищати поселення без мурів і регулярної армії. Там сторожити означало не просто стояти на варті. Це значило самому бути стіною.

Коли інші ховалися за дверима, вона виходила назустріч темряві.

Одного разу, проїжджаючи повз село верхи на рудому олені, Сірий почув дзвін мечів і людські крики. У повітрі стояв запах гару, над хатами стелився густий чорний дим. Вояка з Омолі, оголивши мечі, без роздумів помчав на допомогу.

На поселення напали близько двадцяти головорізів. Захисників було удвічі менше, але їхня майстерність частково нівелювала чисельну перевагу ворога. Бій ішов між дворами, біля криниці, просто на вузьких вулицях — там, де кожен крок міг стати останнім.

Серед відчайдухів Сірий помітив рудоволосу дівчину. Видовжене обличчя, блакитні очі, сповнені думок, тонкі рожеві губи, прямий ніс. Висока — майже метр вісімдесят. Вона рухалася швидко й упевнено, без зайвої метушні, наче давно звикла до смерті поруч. Її меч працював сухо й точно: один випад — одна рана.

Побачивши вершника, Ярина відскочила — він мчав просто на неї. Але удар прийняв бандит, який стояв за крок від захисниці селища. Сірий зніс нападника плечем оленя, а слідом рубонув згори, не зупиняючи ходу.

— Назад, собаки! — вигукнув він, спішившись на невеликому пагорбі.

Нападники похитнулися, та відступати не поспішали. Їхня чисельна перевага ще навіювала їм відчуття успіху.

Даремно.

Бій тривав недовго — всього кілька хвилин.

Сірий продемонстрував присутнім майстерність у фехтуванні одразу двома мечами. Він спускався з пагорба повільно, майже ліниво, ніби давав ворогам останній шанс утекти. Розбійники кидалися один за одним, але не мали жодного шансу проти тяжких і довгих клинків, лютої фізичної сили та бездоганного відчуття дистанції.

Першому він розсік передпліччя й добив ударом руків’я в скроню. Другому вибив зуби гардою. Третього просто штовхнув ногою назад у власних товаришів. Метал дзвенів, люди падали, крики швидко змінювалися панікою.

Коли п’ятий нападник кинув меч і побіг, інші нарешті зрозуміли, з ким мають справу.

— Тікайте! — заверещав хтось.

І натовп розсипався.

На вулиці лишилися лише поранені, мертві й важке дихання тих, хто вижив.

Ярина стояла неподалік, витираючи клинок об плащ убитого ворога, і дивилася на Сірого без страху.

Саме тоді він по-справжньому звернув на неї увагу.