ГЛАВА 3: ТІНІ ЗАБУТИХ ДНІВ Розділ 1: Ніч перед світанком

З часу, як рекрут Стражів вирушив на пошуки загадкового артефакту, минуло повних три тижні. На подвір’ї панував ясний день, осяяний променями Бору. Кінець липня непомітно переходив у спекотний серпень — пору духмяних трав, стиглого збіжжя й густого теплого повітря, що зависало над вулицями Омолі.

Попри те, що Герой Омолі перебував далеко від стін рідного містечка, поселення не залишалося без охорони ні на мить. Варта ходила мурами, солдати змінювали один одного на постах, а Сірий і Оріана пильнували порядок так, ніби самі чекали, що тиша довго не протримається.

Середа, ранок.

Інна Ремей працювала у своїй невеличкій лабораторії на другому поверсі будинку. Вона досліджувала властивості рослин, зібраних напередодні на околицях міста. У кімнаті пахло сушеним звіробоєм, полином і м’ятою. На столі рівними рядами лежали зошити з нотатками, скляні колби, ножі для різання стебел і мідна ступка з товкачем. Крізь відчинене вікно долинав гомін ранкового ринку.

Та попри зосереджену працю дещо все ж не давало їй спокою. Відсутність Ягріма відчувалася в кожній дрібниці цього дому. У вихідні дні він любив фехтувати в залі на першому поверсі — і тоді знизу долинав ритмічний стукіт кроків та дзенькіт сталі. Любив розвалитися в кріслі з книжкою в руках, насуплено вдивляючись у сторінки, ніби бився вже з написаними словами. А іноді натрапляв на щось кумедне й сміявся так щиро, що мимоволі усміхалася й вона.

Тепер у будинку панувала тиша, надто велика для двох поверхів.

Після двох годин безперервної праці у двері пролунав наполегливий стукіт.

— Хвилинку! — гукнула вона, відкладаючи перо й спускаючись закругленими сходами.

Відчинивши, Інна впізнала колегу — Аліну Богайчук, працівницю місцевої клініки. Аліна займалася виявленням небезпечних вірусів і після ретельних досліджень шукала способи їх знищення. Сьогодні вона мала стомлений вигляд: волосся недбало зібране, під очима темніли сліди безсонної ночі.

— Кажеш, уже троє звернулися по допомогу? — запитала Інна, сідаючи в крісло й роблячи ковток теплого чаю.

— Першою була жінка років тридцяти. Через три дні прийшов чоловік. Спершу я підозрювала, що між ними був близький контакт — і це підтвердилося. Останнім, через два тижні, звернувся сивочолий чоловік, — розповіла Аліна, нервово стискаючи пальці.

Інна замислено звела брови.

— Якщо з другим усе зрозуміло, треба з’ясувати, як заразилися перша й третій.

— Я взяла зразки крові для аналізу, — продовжила Аліна. — І натрапила на дивний висновок: симптоми різні, наслідки теж, але структура вірусу однакова. Ніби він знаходить слабке місце в організмі й б’є саме туди.

Інна поставила чашку повільніше, ніж зазвичай.

— Тобто це одна хвороба, яка проявляється по-різному? — уточнила вона.

— Саме так.

— Можна подивитися на зразки?

Аліна після короткої паузи кивнула.

— Лише в лабораторії з належним захистом.

Інна вже тягнулася по плащ.

— Ходімо.

У клініці Інні видали захисний одяг. Вона уважно ознайомилася із записами, зробила кілька додаткових нотаток і ще раз перевірила зразки крові під мікроскопом. Час минав непомітно: за вікнами день поволі хилявся до вечора, а в кімнаті чулося лише шкреботіння пера та тихе дзенькання скла. Минуло чотири години, перш ніж вона повернулася додому, щоб у тиші все обдумати.

Надворі вже сутеніло. У вікнах сусідніх будинків займалося світло, а над містом ліниво плив теплий серпневий присмерк.

Наступного дня, у четвер, потрібно було ухвалювати рішення щодо невідомого вірусу, який уже забрав кілька життів. Але того вечора Інна дозволила собі лише одне — відпочити. Голова гуділа від думок, очі пекли від утоми, а в пам’яті знов і знов спливали слова Аліни про хворобу, що б’є в найслабше місце.

Вона планувала пройтися ринком, придбати необхідні трави, повернутися додому й нарешті виспатися.

Та планам не судилося здійснитися.

Ранковий ринок гомонів, наповнений запахами свіжого хліба, сушених трав і достиглих яблук. Торговці перегукувалися між собою, десь сперечалися через ціну, а між рядами снували люди з кошиками та вузлами. Інна зайшла до знайомого кіоску, де її завжди радо вітала тезка — інша Інна, з якою вони давно товаришували.

Обравши потрібну суміш, вона вже дістала гаманець, коли раптом з іншого кінця площі пролунали крики:

— На допомогу!

Ринок, що ще мить тому жив звичним гамором торгівлі, ніби спіткнувся. Люди метушливо розступалися, хтось перелякано гукав, хтось кликав лікаря, хтось просто тікав подалі. Посеред натовпу чоловік хапався за горло, задихаючись, мов риба без води. Його обличчя швидко наливалося неприродною жовтизною, губи синіли просто на очах.

Інна кинула покупки й побігла туди, розштовхуючи плечима людей.

Поглянувши на потерпілого, вона відразу зрозуміла — часу вже майже немає. Груди чоловіка судомно здригалися, пальці дряпали власну шию, очі вирячилися від паніки. Дихання уривалося хрипами, що ставали дедалі тихішими.

Інна вже шукала в сумці потрібний флакон… Але за кілька секунд усе стихло.

Тіло обм’якло й завалилося набік.

Навколо зависла важка тиша.

— Розійдіться! Не підходьте близько — це може бути небезпечно! Розходьтеся по домівках! — твердо наказала вона, стоячи за кілька метрів від тіла.

У її голосі було стільки впевненості, що навіть найцікавіші відступили назад.

Натовп неохоче почав розсіюватися. Хтось хрестився, хтось шепотів про прокляття, а дехто вже поширював новину далі вулицями Омолі.

Інна ж не зводила очей із мертвого чоловіка. Тепер вона знала: хвороба прийшла в місто по-справжньому.

Чоловік помер від задухи. Тіло негайно доправили до клініки — до зали розтинів.

— Який жах… Як ти? — тихо запитала Аліна, зачиняючи двері.

— Тримаюся. Я вже нічого не могла зробити, — стримано відповіла Інна, хоча в її очах на мить промайнув сум.