Розділ 2: Дорога до долі

Тієї ж години в місті через звіра-примару оголосили надзвичайний стан. Міський голова призначив Пепенка новим командувачем воїнства Омолі, адже разом із Ягрімом тієї ночі зник і попередній командувач, а з ним — кілька десятків солдатів, які супроводжували начальника.

Згодом з’ясувалося: їх жорстоко перебили, буквально нашпигували арбалетними болтами майже біля самого міста. До стін залишалося якихось пів кілометра… Агертут знову нагадав про свою лиху славу — місце це й раніше вважалося недобрим.

Іван отримав звання заступника командувача. Окрім того, міський голова доручив Пепенкові окреме завдання — наглядати за Ремеєм.

Сірий одразу наказав організувати патрулювання міста й околиць невеликими загонами та щодня рапортувати про все незвичайне під час служби.

Ягрім і далі відлежувався в невеликій клінічній палаті. Тут було всього одне віконце, поруч із ним — простий стіл і два стільці. Біля ліжка стояла тумбочка зі світильником і керамічним горщиком із квіткою. Дерев’яні дверцята вели в тихий коридор.

У двері постукали, а слідом пролунало стримане, майже військове звернення:

— Дозвольте увійти.

— Так, — гукнув Ягрім, повернувши голову в бік дверей.

— Привіт, Ягриме. Мене звати Сірий Пепенко. Хочу поставити кілька запитань, — сказав, заходячи, здоровезний чоловік.

— Доброго дня. Залюбки поспілкуюся, — відповів Ягрім.

— Почнемо з головного: що саме сталося? — спитав Сірий, сідаючи на стілець.

— Закінчивши роботу в кузні, я пішов до лісу полювати. Частенько там буваю, але ніколи не натрапляв на ведмедів… ще й таких. Звір напав, — розповів Ягрім, сидячи на ліжку.

— Виходить, ти нічого більше не знаєш… — зітхнув Сірий. — Власне, як і всі ми. Але дещо цікаве сталося, поки ми йшли твоїми слідами. Я, Іній і мій помічник Іван натрапили на вовка-примару. Він добряче нас налякав. Навіть я з подібним ще не стикався. Схоже, ми живемо в часи, коли світ змінює правила гри.

— Не знаю, що й сказати. Пробачте, командире, але я навряд чи чимось допоможу, — відповів Ягрім потиснувши плечима.

— Нічого, це нормально, — усміхнувся Сірий, підводячись. — Я розберуся.

— Хай щастить.

— Дякую… Мушу йти. Але маю пропозицію. Не кожен здатен самотужки вбити такого ведмедя. Пропоную тобі стати рядовиком. Коли одужаєш — приходь до штабу. Перевіримо твої здібності на курсі базової бойової підготовки, — мовив Сірий, уже біля дверей.

— Я подумаю над вашою пропозицією, — відповів Ягрім.

Минуло кілька годин. Парубок сумлінно виконував настанову знахарки — відпочивав. Пропозиція Сірого помітно підняла йому настрій: Ягрім уже давно мріяв змінити ковальські інструменти на солдатські лати, просочені ароматом пригод.

Перевернувшись на правий бік, він помітив листа на старому, потертішому столі, який, здається, вже кілька годин збирав пил. У пам’яті сплив короткий спогад:

— Ледь не забув… Поки ти спав, приходив дивний чоловік. Просив передати листа, — казав Іній, дістаючи з кишені конверт.

Ягрім присів на край ліжка, простягнув руку до послання, розгорнув папірець і вже збирався читати, коли раптом погляд ковзнув у вікно.

Надворі місто жило своїм життям: солдати пересувалися невеликими групами, неподалік дороги в затінку великого дерева гралися діти, хтось повертався додому з торбами, хтось зупинявся поговорити. У дворі сусіднього будинку стара жінка саме пересаджувала квітку з одного горщика в інший. У небі щебетали пташки.

Ягрім якийсь час просто спостерігав за цим тихим плином життя — простим і водночас дивовижним.

— Чудовий день… — тихо посміхнувся він.

Та незабаром почало сутеніти. Зірка на ім’я Бор поволі червоніла й ховалася за небосхилом. Ягрім переставив яскраво палаючу свічку з тумбочки на стіл і знову взявся до листа.

Жодних позначок: ні печатки, ні підпису, ні дати. Лише ім’я адресата.

Він почав читати:

Вітаю. Я той чоловік, що кілька днів тому замовляв меч. Пригадав? Клинок тепер твій. Вважай це подарунком від людей, яких називають «Стражами». Ми — орден із довгою історією. Стражі існують потай уже тисячі років…

… (розмиті літери) клятву… світ від… (нерозбірливі слова)…

Ме… (стерто). Здивований? Авжеж. Юначе, … Наш лідер від імені ордену дарує тобі цей меч. Повір — він тобі знадобиться. Хай щастить.

Існує давня легенда, в якій сказано, що колись землею ходили мертві — маріонетки могутніх чаклунів. То була сім’я Віфлів, яка з невідомих причин зненавиділа світ. Разом ці маги піднімали покійників і змушували їх нищити все живе на своєму шляху. Перекази твердять, що вони могли творити й інші неймовірні дива.

Здолати армію нежиті здавалося неможливим: у кожному бою ряди мерців тільки поповнювалися. За короткий час вони дощенту знищили Дірадів, упали численні міста й цілі країни. Зрештою небіжчики дісталися і самих Віфлів — навіть довгоживуча раса не витримала натиску.

Кажуть, силою слів чаклуни спотворювали обличчя планети: руйнували гори, спричиняли катаклізми, перекроювали континенти під власну волю.

Та лишилися люди. Саме вони стали чорнокнижникам найбільшою перепоною. Людство не здавалося, а чисельність його значно перевищувала і віфлійську, і дірадську разом узяті. Після перших поразок люди об’єдналися в організацію, що отримала назву Стражі. Це був не тимчасовий військовий союз — це стало символом єдності людства: без поділу на держави, під одним стягом і спільною метою — вижити.

Стражі мали лише два роки на підготовку, поки мерці повільно, але невпинно просувалися до людських міст. Цього часу вистачило, щоб звести потужні кам’яні мури, укріпити поселення, навчити воїнів. І зрештою людство прийняло бій — битву, що забрала мільйони життів.

Орден від початку славився силою. Та після війни Стражів залишилося небагато. Люди знову розселилися по світу, а орден відійшов у тінь. Він не зник — лише став прихованим. Відтоді клятву берегти світ дають тільки найкращі — один із тисячі.