Розділ 7: Ласкаво просимо до лав...

Новий ранок Герой Омолі розпочав із тренування.

Підтягування — три підходи по двадцять разів, до приємного печіння в м’язах. Віджимання від землі — три підходи по п’ятдесят, із глухим ритмічним ударом долонь об вологу траву. Потім — біг навколо озера: холодне повітря різало груди, а вітер з води намагався збити дихання. Перерви між силовими вправами — по три хвилини. Після них — десятихвилинний перепочинок перед світанковою пробіжкою проти вітру, що вперто тиснув у груди.

Після бігу — година фехтування, стрільба з лука та метання ножів. Останнє давалося найважче: лише з третьої спроби ніж глухо впивався в стовбур дерева, залишаючи неглибоку, але вперту зарубку. Ягрім помітно нервував через невдачі в метанні — щелепи стискалися, рухи ставали різкішими, ніж зазвичай.

Тренування наближалося до завершення — залишалася стрільба. Ягрім пустив кілька стріл, одна за одною, коли заняття раптом перервала жінка надзвичайної вроди. Незнайомка майже безшумно підійшла ззаду саме в ту мить, коли стріла з сухим свистом зірвалася з тятиви й розрізала прохолодне ранкове повітря.

— Гарний постріл, — озвалася вона тихо, ніби стояла тут уже давно.

Ягрім різко обернувся. Він не чув її кроків.

— Ви хто?

Жінка ледь усміхнулася. Її жовті очі на мить спалахнули в ранковому світлі.

— Оріана Фузі. Нова помічниця Сірого Пепенка. Мене послали знайти Героя Омолі.

Вона зробила коротку паузу, ніби придивлялася до нього уважніше, ніж дозволяли слова.

— І передати: сьогодні о десятій вечора вас чекають у штабі.

— Ягрім Деррбі Ремей. Дякую… Приємно познайомитися, — відповів він, усе ще не до кінця розуміючи, коли саме вона з’явилася поруч.

Оріана вже відвернулася. Її кроки знову не видавали жодного звуку.

— І ще раз — гарний постріл, — долинуло через плече.

На мить вона повернула голову, і жовтий блиск її очей ковзнув по ньому, як відблиск металу.

— Дякую… — тихіше, ніж збирався, відповів Ягрім, проводжаючи її поглядом.

Після розмови Ягрім повернувся додому: умився холодною водою, змиваючи залишки напруги, спокійно поголився, мов за звичкою, поснідав без поспіху й, переодягнувшись, вирушив до штабу. Дорогою він ловив на собі погляди містян — короткі, затримані, часом важкі. Проте жоден із них не чіплявся за нього надовго, наче ковзав повз. Думки людей щодо нього різнилися, особливо після недавніх подій. Та самому героєві вже не було до цього діла… Він сприймав ці погляди так само відсторонено, як шум вітру чи віддалений гомін міста. Як камінь сприймає воду, що безупинно крапає на нього.

Оріана Фузі народилася тридцять років тому в місті Ентель — місті, яке тепер частіше згадують у напівголосі, ніж уголос. Ім’я її теж вимовляють не завжди впевнено, ніби кожен додає до нього щось своє.

Вона вирізнялася красою, яку важко було назвати звичайною: овальне обличчя з чіткими, майже витонченими рисами, прямий ніс із м’яко округленим кінчиком, тонкі темно-червоні губи, що рідко втрачали стриманий, майже холодний вираз. Довге медове волосся з темнішими кінчиками спадало на плечі, затіняючи обличчя й частково приховуючи притиснуті до голови вуха. Та найбільше запам’ятовувалися її очі — жовті, глибокі, з тим дивним блиском, який одні називали чарівним, а інші — тривожним.

Кажуть, варто було зустрітися з нею поглядом лише раз… І цього вже не забути.

У двадцять шість років, після так званого Ентельського інциденту, її перевели до Омолі з пониженням у званні. Офіційні записи сухі й скупі на деталі. Але серед тих, хто пережив ту ніч, і досі ходять інші історії… Про те, як острів Ентель опинився за крок від загибелі. Про те, як море відступало й поверталося не так, як повинно. І про жінку, яка стояла між островом і тим, що мало його поглинути.

Лише вузьке коло людей знає, що сталося насправді… І майже ніхто не говорить про це вголос.

Офіційно Оріана не має звання героя. Але для мешканців Ентеля це ніколи не мало значення… Для них вона стала чимось більшим, ніж просто рятівницею.

Проходячи Базарним районом, Ягрім помітив Інну.

— Привіт, Інно, — махнув він рукою.

— Привіт, коханий, — усміхнулася вона, складаючи до кошика картоплю.

— Як справи?

— Добре. Сьогодні ввечері чекатиму тебе в себе.

— Обов’язково прийду.

— А ти як?

Перед очима Ягріма на мить промайнув учорашній день… Смерть Уайлза. Бійка. Страта Івана.

— Ягріме? Все гаразд? — у її голосі з’явилася тривога.

— Вибач, задумався. Все добре.

— Ти ніби заціпенів.

— Є трохи, — тихо відповів він, відводячи погляд.

— Мені треба йти, готуватися. До вечора. Бережи себе, — вона легко поцілувала його в щоку й рушила далі, зливаючись із ранковим гамором базару.

Ягрім ще деякий час стояв нерухомо, не відчуваючи ані людського гомону довкола, ані власного дихання. Усередині поволі піднімалося важке відчуття провини, змішане з сумнівами. Чи можна було інакше? Можливо… Але вибір уже зроблено. І з цим йому жити до кінця своїх днів.

Нарешті Герой Омолі дістався штаб-квартири війська. Піднявшись на третій, останній поверх круглої споруди, Ягрім рушив закругленим коридором до самого кінця — туди, де містився кабінет командувача. Його кроки глухо відлунювали в кам’яних стінах, порушуючи ранкову тишу.

Зупинившись перед міцними дубовими дверима, він на мить завмер, ніби зібравшись із думками, тоді простягнув руку й двічі легенько постукав.

— Увійдіть! — пролунав напружений голос із-за дверей.

У кабінеті, як завжди, сидів Сірий Пепенко — нерухомий, зосереджений, мов висічений із каменю. Біля столу стояли Оріана Фузі та Сергій Павлинюк, і в повітрі відчувалася стримана напруга, наче розмова вже тривала до його приходу.

— Доброго дня, — трохи схвильовано мовив Ягрім, зачиняючи за собою двері.