Розділ 6: Біль Утрати

Після того як голову чудовиська насадили на спис просто в центрі Омолі, Ягрім, ще не оговтавшись від бою, вирішив перепочити.

Натовп не вщухав.

— Герой!

— Звіробій!

— Слава герою! — вигуки перекочувалися площею, мов хвилі, відбиваючись від кам’яних стін і дзвенячи у вухах.

Він стояв, не рухаючись, лише стискав зуби. Гаряча кров під латами вже почала холонути, прилипала до шкіри, стягувала кожен рух. Плече нило глухим болем, а в пальцях правої руки ще тремтіла пам’ять ударів. Та Ягрім терпів до останнього — не подавав вигляду.

Не для них він мав право слабнути.

Але він не був безчулим Богом, він був людиною, і біль не питав дозволу.

Зникнувши з очей юрби, Ягрім звернув у вузький провулок, де сморід сирості й гнилої соломи миттєво заглушив запах крові. Там, зробивши лише кілька кроків, він важко сперся рукою об шорстку кам’яну стіну — пальці ковзнули по моху, залишивши темний слід.

Саме тут він і натрапив на Інія.

Його найкращий друг саме прямував до корчми, але, побачивши Ягріма, різко зупинився.

І не дарма.

Ягрім виглядав так, ніби його щойно витягли з-під завалу. Лати були вм’яті й подряпані, у заглибленнях темніли засохлі плями. Де-не-де метал був розірваний, оголюючи закривавлену підкладку. Перебинтована нога вже просочилася — темна, густа кров повільно стікала вниз, крапля за краплею, залишаючи за ним слід на пилюці.

— Ягріме! — перелякано вигукнув Іній.

Звіробій ще мить тримався, ніби вперто не хотів здаватися навіть власному тілу, та коліна підломилися. Сила раптово покинула його, мов вода крізь пальці. Лати глухо загуркотіли об камінь, коли він важко осів, ледве встигнувши підставити руку. Подих урвався, світ хитнувся.

— Дуже… Тяжкий бій… — хрипко видихнув він, намагаючись спертися плечем об стіну. Камінь був холодний і вологий, аж пробирав крізь одяг.

— Хутчіш до корчми, — швидко мовив Іній, уже підхоплюючи його під руку. — Знімемо кімнату, відпочинеш… Приведемо тебе до ладу.

Ягрім ледь кивнув, але тіло не слухалося: кожен крок давався через зусилля, нога підкошувалася, а під підошвами лишалися темні, нерівні сліди крові.

У корчмі було тепло й задушливо — запах смаженого м’яса, дешевого пива й диму бив у ніс, змушуючи голову ще дужче паморочитися. Корчмар одразу помітив їх на вході, як і кілька відвідувачів, на щастя, людей було небагато — основний люд сходився вже надвечір.

— Гей, ви двоє! — корчмар різко ткнув пальцем у чоловіків за столом.

Ті розгублено озирнулися.

— Так, ви! Бачите тут ще когось? Гайда, допоможіть затягти парубка в кімнату!

Чоловіки без зайвих слів підвелися й долучилися до Інія, який уже тягнув Ягріма, скривившись від напруження.

— Люсі, підготуй теплий чан у кімнаті, — вже спокійніше кинув корчмар подавальниці.

Іній швидко винайняв кімнату й майже силоміць довів туди Ягріма. Той уже напівлежав, напівпадав, коли його обережно посадили на ліжко.

— Тримайся, — бурмотів Іній, розв’язуючи ремені лат; метал глухо дзенькав, падаючи на підлогу.

Коли з ноги зняли пов’язку, тканина злиплася з раною — довелося відривати повільно, з липким, неприємним звуком. Кров знову пішла — темна, густа. Ягрім лише стиснув зуби, навіть не застогнав.

Іній обробив рану швидко й вправно, рухаючись майже машинально — видно, не вперше.

Тоді Ягрім намацав у сумці маленький флакон. Скло було теплим від його тіла. Він витяг його й, не вагаючись, ковтнув усе до дна.

Червоне зілля Інни — гірке, з металевим присмаком, що залишився на язиці.

Звісно, правильніше було випити його одразу після бою, але тоді була інша реальність: смак перемоги, гул у вухах і одне-єдине бажання — якнайшвидше вибратися з тієї темної, задушливої печери. Розсудливість залишилася десь там.

Про зілля Ягрім згадав лише тепер, коли пальці намацали флакон у сумці, вже тут, у відносній безпеці. І тільки тепер дозволив собі розслабитися.

Згодом друзі, як і завжди, сіли за свій улюблений столик, замовили випити й перекусити. Перекинули кілька келихів, повечеряли, перекинулися словами.

Перед цим Ягрім встиг трохи відійти: теплий чан, підготовлений у кімнаті, змив із нього бруд, кров і втому. Гаряча вода розслабила тіло, притупила біль, і на якийсь час навіть здалося, що бій залишився позаду — десь далеко, ніби не з ним.

Зілля Інни подіяло: біль у нозі стих, кровотеча зупинилася, рана почала поволі гоїтися, хоч бинти знімати було ще зарано.

Та спокій виявився оманливим.

Думки знову й знову поверталися до печери. До того моменту після бою, коли все вже мало скінчитися.

До звуку.

Він був короткий, майже невловимий — чи то шурхіт, чи приглушене дихання, чи просто гра відлуння в камені. У тій темряві Ягрім не зміг нічого розгледіти. Але відчуття не зникало.

Ніби там хтось був.

І, можливо, значно більший, ніж той вовк.

Він не сказав про це Інію. Лише зробив ковток і змусив себе повернутися до розмови.

Господар корчми за окрему плату пообіцяв приглянути за латами — щоб їх ніхто не поцупив — і привести до ладу: хоча б відчистити від крові, бруду й поту. Серйозні ж пошкодження, ясна річ, доведеться віддавати ковалю.

Іній згадав про вечірню зустріч у домі Інни. У відповідь Ягрім коротко переповів про недавній бій — велетенського, химерного вовка. Вислухавши, бард одразу заприсягся скласти баладу, що увіковічить подвиг нового «Героя Омолі», на що Ремей лише тихо розсміявся.

Того вечора в корчмі було людно. Одні відвідувачі йшли, інші приходили — кожен хотів випити поруч із героєм. Новина про перемогу вже встигла облетіти місто: пили за його здоров’я, гукали тости, плескали по плечу. Галас стояв такий, що вихлюпувався на вулицю й розтікався далі, по всій Омолі.