ГЛАВА 2: НОВА ДОРОГА Розділ 5: Полум'я в тумані

Рідного міста з походу повернувся Ягрім Ремей — і не сам. Поруч з ним ступав новий друг — величний олень на ім’я Тінь. Звір мав оселитися в старому стійлі, що стояло за два кроки від батьківського будинку.

Прибувши додому, Ягрім як слід виспався. А наступного ранку, супроводжуваний свіжим вітром, вирушив до дружини.

Інна уважно вислухала всі його пригоди, познайомилася з Тінню і, здається, одразу знайшла з оленем спільну мову. Ягрім також передав їй зразки дивних рослин, зібраних у печерах. Дружина негайно забрала їх до своєї маленької лабораторії на другому поверсі — там вона проводила майже весь вільний час. Треба було дослідити, які властивості ховають ці квіти й трави, і чи зможуть вони пригодитися в її знахарській справі.

Так тихо минув цілий тиждень. Побут плинув спокійно, майже буденно. Ягрім повернувся до солдатських обов’язків — коротка відпустка закінчилася. Усю неділю він разом зі своїм загоном патрулював околиці Омолі.

А в понеділок місто прокинулося від добрих новин.

Ягрім ще спав, мабуть, уже десятий сон дивився, коли в двері батьківського будинку пролунало кілька рішучих стуків.

— Хвилинку! — гукнув він, прокинувшись.

Відкинувши простирадло, хлопець підійшов до дверей. На порозі стояв Олег — його учень.

— Доброго ранку, — мляво привітався Ягрім, чухаючи потилицю.

— Армія повернулася з походу! — радісно вигукнув Олег, упершись руками в боки. — Нарешті ті кляті покидьки заплатили за все!

— Угу… добра новина, — байдуже позіхнув Ягрім.

— Саме так! Приходь сьогодні опівночі до «Мисливця». Будемо святкувати перемогу.

— Чудова ідея. Я в справі, — усміхнувся Ягрім.

На подвір’ї тим часом уже збирався натовп. Люди утворили живий коридор для воїнів, які саме входили в браму міста. Спершу всі раділи — воїни повернулися. Але радість швидко згасла.

На обличчях брудних, виснажених солдатів не було й сліду торжества. А позаду колони несли загиблих. Близько сотні синів, батьків і друзів віддали життя в цьому поході.

Один чоловік, що стояв на кам’яних сходах одноповерхового цегляного будинку, тихо мовив своєму другові:

— Лицеміри…

— Що ти таке говориш, Кузьмо? — нервово штовхнув його в бік товариш.

— Ти пам’ятаєш, як вони раділи, коли солдати йшли воювати? Все місто гуділо.

— Так…

— А зараз? Чому не радіють, що армія перемогла банди? Бо вони лицеміри. Ніхто не думав, якою ціною буде дана ця перемога, — коротко й гірко кинув Кузьма.

Радість на вулицях остаточно змінилася плачем — за тими, хто не повернувся.

Полоненим розбійникам влаштували ганебну ходу. Люди свистіли, кидали в них сміття й прокляття. Для двірників це означало зайву роботу — доведеться все прибирати після святкування.

Принижені в’язні, опустивши голови, рушили до холодної в’язниці — місця, де їм судилося провести довгі роки. Можливо, це була їхня остання нагода побачити проміння зірки Бор, вдихнути вільне повітря й глянути на світ без ґрат.

Увечері місто огорнула темрява. Двірники запалювали смоляні світильники, відганяючи ніч.

У корчмі «Мисливець» Ягрім разом із друзями святкував перемогу над розбійниками й поминав полеглих. Години летіли швидко. Вечір непомітно перетік у туманний ранок.

Прокинувся Ягрім сидячи на стільці, з головою в тарілці.

— Доброго ранку, друже! — весело мовив Іній, спершись ліктями на барну стійку.

— Що… Що я тут роблю? — похитуючись, пробурмотів Ягрім.

— Дехто на ім’я Ягрім Деррбі Ремей учора трохи перебрав, — усміхнувся бард.

— Пошесть… Нічого не пам’ятаю.

— Було весело. Особливо коли ти боровся на руках із якимось солдатом на ім’я Сергій. Він був тверезіший і значно дужчий. До речі, ти програв.

Ягрім лише застогнав.

Раптом різко відчинилися двері. У корчму увірвалося ранкове світло, а на порозі постала жіноча постать.

— Ягрім Ремей! Тобі кінець! — пролунав знайомий сердитий голос.

— Інно… Пробач… — пискнув Ягрім, ховаючись під стіл.

— Іди сюди! — наказала вона, стискаючи кулаки.

Іній подумки вже складав нову поему: «Як наймогутнішого героя людства дружина тягне додому за вухо».

— Ох і дістанеться бідоласі, — буркнув господар корчми, протираючи кухоль.

— Не смійся, барде. І тебе таке може чекати, — пирхнула подавальниця.

Інна привела чоловіка додому (насправді вони спокійно йшли базаром), провела виховну бесіду, а наприкінці міцно обійняла й поцілувала в щоку.

Пізніше того ж дня Ягрім вирішив навідатися до Сірого. Зайшов додому, накинув плащ і вирушив у дорогу. За дві з половиною години він уже стояв на подвір’ї штабу, де тренувалися новобранці.

Спогади про власні перші дні навчання змусили його м’яко усміхнутися.