Розділ 4: Операція «ДЕЗІНФЕКЦІЯ»

Чотириста солдатів повів Сірий Пепенко в бій проти проблеми, що боліла вже кілька місяців. Військо стояло напоготові. Попереду їх чекав важкий похід і ще важчий бій. Для декого квитком додому стане лише повне знищення ворога. Жодної жалості, жодного співчуття — тільки холодна сталь мечів, сокир і списів зустріне долі розбійників.

Колона рушила містом. Містяни проводжали солдатів оплесками, вигуками підтримки, квітами й побажаннями перемоги. У відповідь воїни трималися впевнено, але в їхніх очах читався страх. Вони живі люди, не кам’яні статуї — мають сумніви, емоції, страх смерті. І боятися перед боєм — нормально.

Похід розпочато.

Після п’яти годин ходи, коли військо рухалося вузькою лісовою стежкою, Сірий підняв руку — колона зупинилася.

— Станемо. За міткою табір приблизно за триста метрів. Іване, Уайлзе — на розвідку, — наказав він, звіряючись із картою.

— Так Є! — майже одночасно відповіли обоє.

Минуло близько пів години.

— Командувач, табір підтверджено, — тихо доповів Іван, повернувшись.

— Орієнтовно п’ятдесят чоловік, — додав Уайлз, підходячи з іншого боку.

Сірий натягнув шолом у формі ведмежої голови.

— Лучники готуються. Засиплемо їх дощем зі стріл.

— Стріли не всіх дістануть. Дерева й споруди прикриють частину, — зауважив Іван.

— Саме тому після залпу йдуть щитоносці. Сімдесят важкоозброєних штурмовиків знесуть ворота й дочистять тих, хто вижив, — спокійно пояснив Сірий.

— Гарний план, — коротко кивнув Уайлз, дістаючи меч.

— Іване, командуєш лучниками.

— Так Є!

Солдати зайняли позиції. Ударна група під проводом Уайлза рушила ближче до табору, тримаючи дистанцію близько сотні метрів. Після стрілецького залпу вони мали вступити в гру.

— Один… Два… Три… Вогонь! — вигукнув Іван.

Стріли злетіли в повітря. Перший залп із ефектом несподіванки зібрав щедрий врожай: частина бандитів упала, інші метушливо шукали укриття під стінами й дахами споруд. У таборі здійнявся крик, паніка. Але їхній ватажок не мав наміру здаватися без бою.

— Щити до рук! — ревів він.

Другий і третій залпи довершили справу: поранених добили, ще кілька тіл залишилися лежати нерухомо.

Тоді вперед рушила ударна група.

Біля воріт прогримів вибух. Деревина тріснула, повітря наповнив запах пороху. Щитоносці увірвалися всередину. Крізь дим перед ними проявилося кільце щитів, яке поспіхом створили бандити.

Дві стіни повільно зближувалися.

Але Уайлз задумав інше.

Підійшовши майже впритул, солдати синхронно перегрупувалися: щити втиснули в землю, утворивши замкнене коло навколо противника. Облога стискалася, мов залізні лещата.

Розбійники відчайдушно намагалися прорватися. Били щити зброєю, руками, ногами — марно. Кожен, хто висовувався надто сміливо, одразу натрапляв на спис.

За кілька хвилин усе було скінчено.


 

Посеред табору виріс невеликий пагорб тіл, із-під якого стікав тонкий струмок крові.

Лише ватажок дивом уцілів. Весь залитий кров’ю — своєю й чужою — він виліз із купи мертвих і кинувся в останній бій. Йому протистояв Уайлз.

Поєдинок тривав недовго. Комбінацією ударів мечем і кинджалом Холодне Серце зламав клинок суперника, наступним рухом відсік йому праву руку, а потім — короткий укол у живіт і завершальний удар у шию.

Тиша.

З першою точкою було покінчено. На жаль, нічого цінного в таборі не знайшли. Солдати спалили споруди, зрівняли укріплення із землею. Тіла ворогів обезголовили й насадили на штики — суворе попередження всім, хто наважиться підтримувати злочинців.

Сутеніло. Місцевість огорнув густий туман молочного кольору, але це не завадило воїнству Омолі продовжити похід. За ніч солдати, мов торнадо, пройшлися ще двома таборами. Та, на жаль, їхні ряди зазнали втрат. Двадцять воїнів полягли серед туманного побоїща. Тіла не з заліза — з плоті, а вона має властивість втомлюватися й помилятися.