Розділ 3: Допит

Відчинивши важкі залізні двері підземелля, Пепенко побачив п’ятьох розбійників, прив’язаних до металевих стільців. У повітрі стояли сирість, іржа й страх.

— Все готово? — спускаючись сходами, запитав Сірий.

— Так. Піч розпалена. Кинджали нагріті, — відповів Іван, стоячи біля першого в’язня й крадькома поглядаючи на командира, що неквапливо підійшов до столу з інструментами.

Для Івана це був перший допит. Руки не тремтіли — але тільки тому, що він стискав їх надто сильно.

— Чудово… трохи розважимося, — майже добродушно мовив Сірий.

— Солдатику, краще розв’яжи мене. От тоді й повеселимося, — криво всміхнувся бандит.

Іван не відповів — лише різко вдарив його ліктем у скроню.

Голова в’язня сіпнулася, на губах виступила кров.

— Б’єш, як дитина… — прохрипів він, спльовуючи.

Іван зробив крок уперед.

— Спокійніше, — Сірий перехопив його руку й легко відвів убік. — Дай професіоналу поговорити.

Іван ставився до розбійників із презирством. Ненависті ще не було — бракувало досвіду, — але їхній спосіб життя викликав огиду.

Сірий мовчки витяг із печі кинджал, розпечений до тьмяно-рожевого сяйва, і, навіть не глянувши на в’язня, різко подався вперед — ввігнав лезо у верхню частину стегна, точно в нерв. Крик розірвав підземелля. Іван здригнувся — не від самого крику, а від короткого звуку, що пролунав у мить удару: тихе, в’язке шкварчання, ніби розпечене залізо торкнулося сирого м’яса. Воно тривало лише мить, але врізалося в слух сильніше за крик. І майже одразу — запах: гарячий, важкий, з присмаком паленого, що різко вдарив у ніс і осів у горлі. Іван мимоволі затримав подих, стиснув щелепи, відчув, як пальці самі зімкнулися в кулаки.

Тіло бандита вигнулося, очі налилися кров’ю. Сірий не відступив — лише на мить затримав руків’я, ніби переконався, що удар досяг свого, тоді відпустив. Кинджал лишився в рані. Він ступив назад і коротким ударом ноги перекинув чоловіка разом зі стільцем на бетон — глухий гуркіт, брязкіт металу. Не зупиняючись, кілька разів методично вдарив його в обличчя — без поспіху, без злості.

Іван ковтнув — разом із повітрям і той самий запах. Щось у ньому ворухнулося — не страх і не жаль, щось інше.

— Якого біса?! — вирвалося в іншого.

Сірий повільно обернувся. Його чоботи стояли в калюжі крові.

— З цієї миті говорю я, — спокійно сказав він. — Якщо хочете вийти звідси живими — відповідайте прямо. І так, щоб відповіді мені подобалися. — Він зробив коротку паузу. — Інакше буде гірше, ніж йому.

Тиша впала різко, наче її хтось опустив згори. Навіть дихання стало чутним. Іван стояв нерухомо і слухав.

Пепенко не бачив у цих людях жертв. Для нього вони були найнебезпечнішою верствою — тими, хто свідомо відбирав життя. Він допускав, що інколи вбивство може бути вимушеним. Але ці — інші. І він вирішив показати решті, що жарти закінчилися.

Жорстокий жест мав і практичну мету: зламати опір швидко, можливо навіть урятувати іншим життя.

— Говори. Де табір? — Сірий різко нахилився до другого полоненого.

— Ти покидьок… — видихнув той.

Лезо миттєво опинилося біля його ока.

— У тебе ще є шанс, — тихо додав Іван.

— Добре… Добре! Я не був на головній базі, але знаю місця наших стоянок. Головний знає більше!

— Показуй.

Сірий розгорнув карту.

— Руку звільни — покажу.

— Щоб ти мене зарізав? — холодно запитав командир

— Ні… Я не дурень.

Сірий перерізав ланцюг. Розбійник одразу ткнув пальцем у карту.

— За ґрати його. Якщо там порожньо — сам собі вирок підпишеш, — спокійно сказав Сірий.

Він підійшов до четвертого.

— Думаю, ти розумієш, чому я біля тебе.

— Йди до біса.

Сірий уважно оглянув його руку.

— Які гарні нігті. Ніколи не доводилося виривати. Мабуть, дуже боляче.

Кинджал повільно зайшов під ніготь. Сірий діяв неквапливо, майже педантично. Дві хвилини — один ніготь.

В’язень мовчав, стискаючи зуби.

— Іване, ідеї?

— Мені його ніс не подобається, — знизав плечима той.

— Справді кривий…

Клинок ковзнув до перенісся.

І раптом бандит заговорив. Швидко, збиваючись. Назвав кілька можливих баз, а ще — двох місцевих торговців, які таємно продавали зброю розбійникам.

Сірий мовчки вислухав.

— Надати йому допомогу. Він ще знадобиться, — наказав він.

За торговцями вже вирушили стражники. Якщо інформація підтвердиться — незабаром вони опиняться в камерах.

Сірий залишився сам на сам із п’ятим полоненим. Іван чкурнув передати розвідникам роботу з перевірки отриманих даних — зараз не можна було гаяти ані хвилини.

— Ми лишилися наодинці. Яка романтика. Я на такий випадок навіть свічки прихопив, — мовив Сірий, підступаючи до столу зі знаряддями допиту.

— Ти дурний? Зізнайся чесно, аби душа не боліла, — нерухомо відповів бандит.

— Зараз балакаю я. Твоя черга буде, коли скажу. А поки — мовчи, бо відріжу тупим ножем язик і змушу його з’їсти, — спокійно відповів Сірий, розставляючи під залізним стільцем товсті свічки.