Розділ 2: В пошуках легенди

Запанував новий день, і промайнув він напрочуд швидко. Розібравшись із накопиченими справами, молодий солдат відчув несподіване, тепле бажання — відвідати Інну. На цей вечір у його голові народилася солодка думка, що гріла серце ще від ранку.

Вийшовши на подвір’я, хлопець помітив гарну блакитну квітку, що росла обік дерева. Обережно зрізавши її так, аби не пошкодити коріння й наступного року знову побачити її красу, Ягрім рушив далі, тримаючи ніжний подарунок у руці.

Проходячи повз центр міста, парубок помітив Сірого. Командир розмовляв із жінкою, яка не стримуючись заливалася слізьми. То була дружина Гарі Лісового — їй щойно повідомили страшну звістку про загибель чоловіка.

Ягрім сповільнив крок. Усередині щось неприємно стиснулося. Ще зовсім недавно Гарі сміявся біля вогню, будував плани, говорив про доньку… А тепер лиш спогад і біль для близьких.

Саме тоді Ягрім раптом чітко усвідомив: життя може обірватися будь-якої миті. І те, що він давно хотів сказати Інні, відкладати більше не можна. Думка про одруження раніше не була частиною його планів, але ця сцена наче розставила все по місцях. Він не хотів, щоб їхня історія колись обірвалася невимовленими словами.

Минув час, і місто огорнула темрява. На вулицях один за одним запалювали смолоскипи, їхнє тепле світло колихалося на кам’яних стінах будинків. А романтик-солдат уже стояв біля порога коханої. У вікнах ще жевріло світло.

— Чудово. Ще не відпочиває. Хоча вона майже ніколи не відпочиває зі своїми експериментами. Іноді здається, що я закохався в божевільного алхіміка, — з усмішкою подумав Ягрім і постукав у двері.

— Хвилинку! — долинув голос Інни, чути було, як вона швидко натягує капці.

Двері відчинилися — і дівчина, ледь глянувши, одразу впізнала його. Вона кинулася в обійми так швидко, ніби боялася, що він знову зникне.

— Як же я рада… — тихо сказала вона.

— А я ще більше, ти й уявити не можеш, — усміхнувся Ягрім, міцно притискаючи її до себе.

— Цілий тиждень не бачилися…

— Ти мене так стиснула, наче в лещатах, — шепоче він.

— Ходімо в дім, — сказала Інна, взявши його за руку.

— Стій… У мене дещо є.

Вона розвернулася, сховавши руки за спиною, очі загорілися цікавістю.

— І що ж?

Ягрім ковтнув повітря. Серце билося так голосно, що, здавалося, його чути назовні.

— Інно Бенюк. Ти світло серед темряви цього непростого світу. Моє життя без тебе було б, як Земля без тепла Бору, як віра без Бога. Я не хочу тебе втратити. Ніколи. Будь моєю дружиною.

Він став на праве коліно і простягнув квітку.

На мить запала тиша.

— Це так несподівано… — прошепотіла Інна. — Але я згодна.

Вона усміхнулася — і в цій усмішці було все: любов, полегшення, щастя.

— Тоді не будемо відкладати. Ходімо до церкви.

Закохані майже бігли нічними вулицями до Божого пристановища. Священик саме збирався зачиняти храм, але, побачивши їх, лише усміхнувся — ніби ця ніч і справді була призначена для двох сердець.

— Ягріме… Інно…

— Ми хочемо одружитися, — разом сказали вони.

— Просто зараз?

— Так.

Священик на мить замислився, а потім кивнув:

— Присядьте. Підготовка займе трохи часу.

Через годину вони вже стояли перед вівтарем.

— Візьміться за руки — лагідно мовив священик, обмотуючи їх червоною стрічкою. — Цієї ночі дві душі поєднують свої долі. Благословляю вас на щастя. Кохайте одне одного і в радості, і в горі.

— Інно Бенюк, чи згодна ти стати дружиною Ягріма Ремея?

— Так.

— Ягріме Ремею, чи згоден ти стати чоловіком Інни Бенюк?

— Так.

— Оголошую вас чоловіком і дружиною. Живіть у мирі. Амінь.

Краплі холодної священної води торкнулися їхніх облич. Стрічку було розрізано — частину кожен носитиме на руці тиждень.

Дзвін тричі прокотився над містом.

Ягрім і Інна поцілувалися — вже не просто закохані, а чоловік і дружина.

Тієї миті над небом пролетіла яскрава комета.

— Гарний знак… — подумав священик.

Ніч тривала, але для них вона була сповнена світла.

Вони вирішили прогулятися до озера в центрі міста. Велике, майже ідеально кругле, воно тихо спочивало серед вогнів Омолі. Посередині височів кам’яний замок — адміністративне серце області, де засідав Князь Омолі. До нього вели чотири мости, які у разі небезпеки могли впасти в воду.

Замок здіймався чотирма вежами різної висоти, їхні пірамідальні дахи з темно-червоного шиферу тьмяно блищали у світлі смолоскипів.

Тіла Ягріма й Інни зблизилися безмісячної ночі на березі блакитного озера. Вода тихо плюскотіла об каміння, теплий вітер ковзав шкірою. Згодом закохані заснули просто під небом.