ГЛАВА 2: НОВА ДОРОГА Розділ 1: Шлях солдата

— Тихіше, якщо не хочеш нас видати, — пошепки мовив Сірий, сидячи за густими високими кущами, що майже повністю приховували їхні постаті. Вечірнє повітря було прохолодним, а десь неподалік тріщали гілки під ногами розбійників.

— Ми стежимо за ними вже дві години… Коли почнемо діяти? — тихо, але з ноткою втомленого роздратування запитав Ягрім. Важкі лати тиснули на плечі, нагадуючи про місяць тренувань, що перетворили його з коваля на Рядовика.

— Не поспішай. У будь-якій справі головне — не квапитися. Думай. Це найцінніше, що має солдат, — шепнув Сірий, обережно пересуваючись навприсядки до іншого чагарника.

Попереду розбійники схилилися над картою, жваво щось обговорювали, раз у раз озираючись довкола.

— Дістань лук. За кілька хвилин перевіримо, наскільки вдало минув твій місяць базової військової підготовки, — тихо додав командир.

— О, не згадуйте те пекло… — скривився Ягрім. У пам’яті спалахнули ранкові марш-кидки, синці, суворі інструктори. Він швидко відігнав спогади й перевів погляд на Сірого.

— Прицілься в он ту гілку над їхніми головами.

— Так є, командире, — автоматично відповів Ягрім.

Він натягнув тятиву чарівного лука. Між пальцями, ніби з повітря, почали формуватися дві напівпрозорі синюваті стріли. Серце забилося швидше — досі кожен постріл цією зброєю здавався дивом.

— На чотири стріляй, — тихо мовив Сірий, ледь усміхаючись.

Ягрім максимально напружив тятиву, завмер, відчуваючи кожен подих вітру.

— Чотири!

Командир раптом вигукнув голосніше, ніж очікувалося. Рядовик рефлекторно відпустив тятиву. Стріли з тихим свистом перерізали повітря, вдарили в товсту гілку — та з тріском обламалася й гепнулася просто на голови трьох розбійників.

Ті навіть не встигли зреагувати.

— Гарний постріл, — задоволено мовив Сірий, виходячи з укриття.

— А то. Чи дарма я пережив усе те пекло на підготовці? — посміхнувся Ягрім, уже впевненіше ступаючи слідом.

— Не перебільшуй. Солдатом стають роками, а не місяцями. Але прогрес є, — буркнув Сірий.

Вони швидко обшукали непритомних, зв’язали мотузками. Перед тим, як обмотати останнього, Ягрім помітив складений учетверо папір, що випав із кишені бандита.

— Командире, карта, здається.

— Давай сюди.

Сірий розгорнув аркуш, уважно вдивився.

— Нам неабияк пощастило. Вони планували з’єднатися з іншою бандою й напасти на селище Пагорбне. Гарне місце… не хотілося б бачити його спаленим.

Ягрім глянув на небо. Бор уже майже сховався, повітря швидко хололо.

— Меркне. Час повертатися.

— Так. Забираємо цих і рушаймо.

Промайнуло чимало днів із тієї миті, як Ягрім Ремей зізнався Інні Бенюк у своїх почуттях. За цей час у житті обох сталося багато змін, але найголовніша — вони тепер разом. Закохані навчилися знаходити радість навіть у дрібницях: гуляли міським парком біля озера, інколи сиділи під старим розлогим деревом, спостерігаючи, як над містом поволі спалахують зірки. Час від часу якась із них зривалася з небосхилу, залишаючи короткий світлий слід, і тоді Інна щоразу загадувала бажання, а Ягрім лише тихо усміхався.

Та більшість часу молодий воїн усе ж присвячував службі. Він наполегливо відшліфовував навички, здобуті під час базової військової підготовки, брав участь у невеликих завданнях і поступово звикав до нового життя. Побратими помічали в ньому щось від діда і батька — ту саму стриманість, ту ж мовчазну впертість. Ягрім залишався небалакучим, тримався дещо осторонь, але ніколи не був холодним: поводився з товаришами шанобливо, без зверхності.

Його мрія здійснилася — він став воїном рідної держави. Держава видала йому меч, кинджал, щит, спис і обладунки Рядовика. З часом, якщо доведе свою цінність, отримає більше шани серед побратимів, а поки він лише починав цей шлях.

Нині головним завданням війська Омолі була боротьба зі зростанням розбійництва. За останній місяць банд стало відчутно більше. Основною версією було те, що злочинці масово прибувають із сусідньої області, де нещодавно оголосили надзвичайний стан.

Головорізи докучали всім без винятку: від заможних поселень до віддалених ферм і торгових караванів. Подекуди наважувалися нападати навіть на солдатів і рядовиків, але швидко розуміли свою помилку й відступали.

Завдання війська було чітке: знешкоджувати банди. Якщо ж удавалося взяти розбійника живцем — винагорода була щедрою, адже полонений часто ставав джерелом важливої інформації.

Проблема полягала в іншому: щойно бандити втрачали когось із своїх, вони миттєво змінювали табір. Деколи розбирали укріплення до останньої дошки, інколи просто покидали, забираючи найцінніше.

Сірому та Ягрімові пощастило натрапити на карту з позначеним табором. Проте було очевидно: якщо повертатися до Омолі по підмогу й лише тоді вирушати назад, табір уже спорожніє. Діяти потрібно негайно.

Завдання для двох бійців виглядало майже самогубним. Сірий це чудово розумів, але іншого виходу не бачив.