ГЛАВА 1 ПОЧАТОК (частина 1)

Чи замислювалися ви коли-небудь, на що здатен один-єдиний день? Іноді саме він стає тією великою можливістю, що народжує маленьку, на перший погляд, дрібницю — а вона раптом перевертає життя з ніг на голову, стає і початком, і кінцем водночас.

Здається, нічого особливого: день як день, один із тих, що тихо канули в безодню минулого. Та раптом прочиняються двері до чогось нового — несподіваного, солодкого або ж гіркого, як кому випаде. Втім, навіть гіркота іноді обертається на насолоду, варто лише помітити тонкий промінь надії. У кожного в житті трапляється така мить.

Так сталося і з одним хлопцем із держави, що звалася Айзі. Того весняного ранку почався невпинний кругообіг подій, який назавжди змінив його самого і все його життя. А надворі буяв звичайнісінький квітневий день — спокійний, нічим не примітний, зовсім як сотні інших…

Прокинувшись, Ягрім Ремей одягнувся, освіжив заспане обличчя прохолодною водою, поснідав і вирушив до своєї буденної роботи. Він працював ковалем. Замовлення від міських солдатів надходили часто — здебільшого зброя: стріли, луки, арбалетні болти, списи; інколи мечі, ще рідше бойові сокири, а вже зовсім зрідка — молоти. Не цурався молодий майстер і ремонту обладунків.

Час від часу траплялися замовлення від заможних людей — колекціонерів чи купців. Це була найкраща нагода підзаробити.

Та цього разу робота видалася дещо незвичною. Замовник не був ні солдатом, ні купцем — лише якийсь чоловік у чорній накидці. Їхня перша зустріч промайнула так швидко, що незнайомець навіть не назвав свого імені: поспіхом обговорили деталі, він передав матеріали, залишив аванс і одразу зник у своїх справах.

На навершя меча він попросив встановити великий червоний дорогоцінний камінь ромбоподібної форми, а на клинок — нанести символи, схожі на казкові руни зі старої, давно забутої мови мертвої цивілізації Дірадів.

Робота в кузні зайняла цілий день. Вогонь у горні ревів і дихав жаром, метал дзенькотів під молотом, а в повітрі стояв густий запах гарячого заліза, вугілля та поту.

Закінчено. Меч виглядав гідно — особливо камінь у наверші. Очі мимоволі раділи, ковзаючи по цьому витвору ковальського мистецтва: не кожен сварок був здатен створити подібне. Ягрім підняв руку — долоня ще пам’ятала вагу молота, піт повільно стікав скронею після довгої праці біля печі. Меч здійнявся вгору, до неба; червоний камінь опинився просто навпроти зірки, що освітлювала планету. Коли її промені торкалися коштовності, та спалахувала глибоким рубіновим сяйвом.

— Поглянь, Ремей викував меч, — мовив вартовий зі стіни.

— Гарний. Певно, хлопчина добре підзаробив, — озирнувшись на коваля, відповів напарник.

Клинок мав близько вісімдесяти сантиметрів завдовжки, руків’я — двадцять п’ять. Зброю можна було тримати обома руками, хоча це вже справа самого фехтувальника. У кожного майстра власний стиль: хтось розсікає ворогів ударами однієї руки, тоді як дехто з відомих історії лицарів і полководців надавав перевагу бою двома руками. Хрестовина нагадувала два роги, кожен приблизно по десять сантиметрів.

Ягрім по-справжньому пишався роботою: крізь втому пробивалася тиха, глибока радість — та, що приходить лише після добре зробленої справи.

На планеті зацарював новий день. Замовник усе ще не з’являвся, тож Ягрім, аби не гаяти часу, вирішив прогулятися лісом. Сьогодні він планував приготувати одну зі своїх улюблених страв — точніше, навіть кілька. Найбільше любив смажену картоплю — просту, але напрочуд смачну. Час від часу готував і бограч.

Для цього, щоправда, потрібні були продукти. Якщо з картоплею все просто — її можна викопати на грядці за будинком, — то з м’ясом для бограчу складніше: доведеться полювати. Тож, окрім лука та сагайдака зі стрілами, Ягрім на всяк випадок прихопив і кинджали — пам’ять про діда — і вирушив у дорогу, від міських стін до густого лісу.

Юнак не поспішав. Ішов знайомими стежками, час від часу зупинявся назбирати ягід чи грибів. Та раптом щось змусило його насторожитися. Ледь чутне шелестіння долинало з густих кущів попереду, і його овальні вуха мимоволі повернулися на звук.

Мандрівник нахилився, щоб дотягнутися до гриба, та раптом із кущів вискочив здоровенний ведмідь. Ягрім різко перекотився назад і, підхопившись на ноги, миттю натяг тятиву лука: стріла лягла на місце — постріл.

Навіть ухиляючись від звіра, він діяв швидко й злагоджено: одна рука міцно тримала лук, інша вже тягнула нову стрілу.

— Лихо… тільки цього ще бракувало, — блискавкою майнула думка.

Цей ведмідь зовсім не нагадував тих, яких він зустрічав раніше. Важчий на кілька десятків кілограмів, справжнє одоробло. Очі дивно темно-червоні, чорна шкура місцями розсічена кривавими ранами, ніби залишеними мечами. У задній правій лапі стирчав уламок списа, у грудях — три зламані стріли. Від звіра тягнуло гниллю так сильно, що нудота підступала до горла.

Розлючена тварюка рвонула вперед, мов найлегшу здобич.

Ведмідь звівся на задні лапи й, замахнувшись передньою, спробував роздерти юнака кігтями. Ягрім устиг відскочити вперед, уникаючи удару, що лишив глибокий слід у землі. Не роздумуючи, він кинувся бігти, але швидко зрозумів — від такого хижака не втекти: той невпинно наздоганяв.

• Чорт… — майнуло в голові.

Різко зупинившись, Ягрім перекинувся назад, ковзнув збоку від ведмедя і в перекаті підрізав йому бік кинджалом.