ГЛАВА 1: ПОЧАТОК Розділ 1: Шепіт Агертута

Чи замислювалися ви коли-небудь, на що здатен один-єдиний день? Іноді саме він стає тією великою можливістю, що народжує, здавалося б, дрібницю, але вона раптом перевертає життя з ніг на голову, стає водночас і початком, і кінцем.

Здається, нічого особливого: день як день, як один із тих, що тихо канули в безодню минулого. Та раптом розкриваються двері до чогось нового — несподіваного, солодкого або гіркого, кому як випаде. Втім, навіть гіркота іноді обертається на насолоду, варто лише вчасно помітити тонкий промінь надії. У кожного трапляється така мить.

Саме так сталося з одним хлопцем із держави Айзі. Того весняного ранку почався невпинний кругообіг подій, що назавжди змінив його самого й усе його життя. А надворі буяв звичайнісінький квітневий день — спокійний, нічим не примітний, зовсім як сотні інших.

Прокинувшись, Ягрім Ремей одягнувся, освіжив заспане обличчя прохолодною водою, поснідав і вирушив до своєї буденної роботи — у кузню. Він працював ковалем. Замовлення від міських солдатів надходили часто — здебільшого зброя: стріли, арбалетні болти, списи. Інколи мечі, ще рідше — бойові сокири, а вже зовсім зрідка — молоти. Не цурався молодий майстер і ремонту обладунків.

Час від часу траплялися й замовлення від заможних людей — купців або колекціонерів. Саме вони давали змогу заробити найбільше.

Та цього разу робота виявилася незвичною. Замовник не був ні солдатом, ні купцем — чоловік у чорній накидці. Їхня зустріч промайнула надто швидко: незнайомець навіть не назвав імені. Вони поспіхом обговорили деталі, він передав матеріали, залишив аванс і зник.

На навершя меча попросив встановити великий червоний камінь ромбоподібної форми, а на клинок нанести символи, схожі на руни зі старої, давно забутої мови мертвої цивілізації Дірадів.

Робота в кузні зайняла багато часу. Спочатку Ягрім прийшов до кузні й розклав усі компоненти майбутнього меча на столі. Уважно оглянув кожну складову. Потім узяв до рук металевий злиток. Одразу зрозумів: це не звичайний метал, який можна придбати в місцевих промислових крамницях чи навіть привезти із сусідніх областей. Новий матеріал лише сильніше розпалював його професійний азарт.

Юний коваль поволі почав пробуджувати горн від сну. Насамперед потрібно було перетворити злиток на заготовку майбутнього меча. Попереду чекали довгі години кування: витягнути форму клинка, а потім довести її до досконалості. Лише на це пішов цілий день. Уже під вечір клинок був готовий. Робота виявилася справді виснажливою. Вогонь у горні ревів і дихав жаром, метал дзвенів під молотом, а повітря було просякнуте густим запахом розпеченого заліза, вугілля й поту.

Наступного дня Ягрім узявся за руків'я та коронку, що мала втримувати коштовний камінь на кінці навершя. Це було не так важко, як викувати сам клинок, однак роботи вистачало. Коронку для каменя він відлив із розплавленого металу, а вже готове, зручне руків'я придбав у місцевій крамничці на ринку.

Решту дня Ягрім присвятив заточуванню клинка. Ця робота вимагала не меншої уважності та терпіння, ніж саме кування. Захопившись справою, він забував про все довкола. Зупинити його могла хіба що війна.

На третій день меч було завершено. Він виглядав гідно, а камінь у наверші одразу привертав погляд. Очі мимоволі раділи, ковзаючи по цьому витвору ковальського мистецтва. Не кожен сварог був здатний створити подібне.

Ягрім підняв руку. Долоня ще пам’ятала вагу молота, а піт повільно стікав скронею після довгої праці біля печі. Меч здійнявся до неба. Червоний камінь опинився навпроти зорі, що освітлювала планету. Коли її промені торкнулися коштовності, та спалахнула глибоким рубіновим сяйвом.

— Поглянь, Ремей викував меч, — мовив вартовий зі стіни.

— Гарний. Певно, хлопчина добре підзаробив, — озирнувшись на коваля, відповів напарник.

Клинок мав близько вісімдесяти сантиметрів завдовжки, руків’я — двадцять п’ять. Зброю можна було тримати обома руками, хоча це вже справа самого фехтувальника. У кожного майстра власний стиль: хтось розсікає ворогів ударами однієї руки, тоді як дехто з відомих історії лицарів і полководців надавав перевагу бою двома руками. Хрестовина нагадувала два роги, кожен приблизно по десять сантиметрів.

Ягрім по-справжньому пишався роботою: крізь втому пробивалася тиха, глибока радість та, що приходить лише після добре зробленої справи.

На планеті зацарював новий день. Замовник усе ще не з’являвся, тож Ягрім, аби не гаяти часу, вирішив прогулятися лісом. Сьогодні він планував приготувати одну зі своїх улюблених страв, точніше навіть кілька. Найбільше любив смажену картоплю — просту, але напрочуд смачну. Час від часу готував бограч.

Для цього, щоправда, потрібні були продукти. Якщо з картоплею все просто, її можна викопати на грядці за будинком, то з м’ясом для бограчу складніше: доведеться полювати. Тож, окрім лука та сагайдака зі стрілами, Ягрім на всяк випадок прихопив і дідові кинджали, і вирушив у дорогу, від міських стін до густого лісу.

Невисокий на зріст юнак не поспішав. Він ішов знайомими стежками, час від часу зупиняючись, щоб назбирати ягід чи грибів. Та раптом щось змусило його насторожитися. Ледь чутне шелестіння долинало з густих кущів попереду. Серце трохи прискорилося. Щось було не так...

Мандрівник нахилився, щоб дотягнутися до гриба, та раптом із кущів вискочив здоровенний ведмідь. Ягрім різко перекотився назад і, підхопившись на ноги, миттю натяг тятиву лука: стріла лягла на місце — постріл. Ухиляючись від звіра, він діяв швидко й злагоджено: одна рука міцно тримала лук, інша вже тягнула нову стрілу, як колись навчав дідусь, тіло саме згадало навички.