ПРОЛОГ

— Епілог… Відчуваєш його? — люто прошипів дух у посірілих, потрісканих латах, здіймаючи дворучний меч над головою.

Унизу, під горою Ангара, догорав останній бій людства. Небо палало.

Перед ним, на правому коліні, стояв лицар у рубінових обладунках. Одноокий. Глибокий рубець перетинав обличчя від чола до губ. Кров стікала по підборіддю.

— Усьому приходить кінець, — важко дихаючи, відповів воїн. — Моє ім’я житиме довше за століття. Твоє ж щезне вже завтра — разом зі мною.

— Упертий смертний! — гримнув дух. — Твоя смерть невідворотна. Я — її провісник.

— Як і твоєї, — криво усміхнувся Страж.

Серце калатало в грудях, мов бойовий молот. Він рвучко підвівся. Сталь зустріла сталь. Клинок зупинив удар. Лівою ногою Страж вдарив духа в живіт і відштовхнув його назад.

Праворуч, у тріщині скелі, стирчав срібний меч. Поруч лежав шолом.

Страж миттю вихопив його, насунув на голову. Пальці міцно стиснули руків’я чорного клинка. І він кинувся вперед.

— Твій світ палає! Люди гинуть! Усе занепадає! — ревів дух, розмахуючи гостроконечною булавою. — Це кінець. Скорись!

— Вони помирають, щоб жили інші, — глухо відповів воїн, приймаючи удар на щит. — Їх згадають героями. А твоє ім’я напишуть криво. Як ганьбу.

Страж різко змістився ліворуч, розірвав захист і, відвівши лікоть назад, із усієї сили всадив чорний клинок між ребер ворога.

Дух захрипів. Очі спалахнули червоним.

Густа чорна кров потекла по лезу.

Страж не відводив погляду. У його єдиному оці горіла не просто лють. Там була біль, надія і, щось набагато старіше за нього самого.