Повість про Вінсента буркотливого

В будь-якому великому та гомінкому мегаполісі завжди знайдуться маленькі непримітні вулички, що рідко тішать увагою туристи або парочки на романтичних прогулянках, частіше тут зустрічаються сивочолі дідусі на лавочках біля маленьких крамниць, що коротають години за партією в нарди, біля них працюють дужі чоловіки, що зосереджено перетягують коробки з вантажівок в підсобні приміщення. І на будь-якій з подібних вулиць можна зустріти облізлого, худого і брудного кота, гордовита хода якого зневажає жалість - він був частиною міста, яке сам собі підкорив. Саме таким і був Вінні (уроджений Вінсент), так колись його кликала бабця, яка регулярно підгодовувала рибкою. Але, на жаль, щастя тривало недовго: добродушна бабця сіла в свій останній тролейбус, що прямував без зупинок у вічність, і, позбавлений рибних обідів, Вінні був змушений полювати самостійно - чим був глибоко й безсоромно обурений: “Як так, у мене ж лапки!” - буркотів він кожного разу, коли мусив вставати з теплого місця і кудись знову бігти. Також Вінні ніяк не міг зрозуміти з якого це дива люди називали його “Блохастий”, “Іди до біса!” або “Чия здихля?”, як вони могли спотворити таке прекрасне ім’я як Вінсент?!?
“Виншент, мене жвуть Виншент!” - верещав Вінні, тікаючи щодуху і стискаючи в зубах сосиску.

Плинув час, дні змінювались тижнями, місяцями, жити ставало все важче, все рідше попадались добрі люди, що могли побалувати Вінні рибкою, а тих відчайдух, хто був готовий погладити обсмоктаного котика, взагалі можна було порахувати на лапах.
Було прийнято рішення діяти, і діяти негайно, але що саме робити Вінні ще не придумав. Він бродив по околицям в пошуках рішення… ну, або хоча б залишеної без нагляду тарілочки смаженої рибки, ну надто він її любив.

Якось зустрівся йому дідок, який вмів розмовляти з котами (хоча акцент у нього був типово міщанський - наче вчився бути паном, але з базарною дикцією. Слухаєш, і перед очима - село, криниця й гуси. Ще й до того він заїкався, та і взагалі наче не при своєму розумі був). І все ж Вінні вирішив вислухати невгодного, попри все своє неосяжне небажання. А повідав дядько йому про Острів котів, де всі живуть в достатку і не знають горя, але ж вивідати хочаб бодай краплю адекватної інформації з того дідугана була та ще задачка: він вічно щось мляво белькотів і до того ще й нарколепсією страждав, то ж давав хропака за першої ж ліпшої нагоди, що траплялась йому майже кожні 3-5 хвилин. Ще й треба було знайти Котячий телепорт, за допомогою якого можна було попасти на той злощасний острів, щоб його качка копнула. Добре, спробуємо дізнатись хоча б назву острову поки дід при пам'яті, а ні… вже хропе…

• Агов! Діду! Острів котячий як називається? - відчайдушно горлав Вінні на вухо бідного діда, аж ледь сам не закашлявся.
• Ташіроіма… - в напівдрьомі пробубонів дідусь.
• Ага, спляча красуня вже не та, що була раніше, роки нікого не жалкують - хіхікав Вінні, зневажливий сарказм був невід’ємною частиною його блохастого шарму.

Ну…назва така собі, ні риба ні м’ясо, але перспектива нарешті наїстись рибки до гастрономічної коми та почути у свою адресу поважне “Котечко”, а не “Шапка блохаста”, перехилили чашу вагів на користь загадкового острову. Залишилось тільки знайти той клятий телепорт, або хоча б карту, або хоча б кота, який бачив того, хто знає того, хто чув про то, де він. 

Телепорт… Якби Вінсент був людиною, то він був би схожий на підстаркуватого буркотливого вусатого діда, невдоволеного абсолютно всім на світі: сонцем й вітром, дітьми й дорослими, жарою й холодом, расовою нерівністю й її відсутністю, телепортом - бо блимає, сволота! От і зараз Вінні, свято віривши в те що він правий і саме він обраний оберігати давні котячі традиції, вголос критикував футуристичний засіб пересування, чим змушував посміхатись всіх довкола себе. “Т-е-л-е-п-о-р-т?! Придумали ж таку маячню! Оце стрибнув - і тебе вже нема! Потяги, скажу я Вам, ось де справжні мандри! Тут тобі і відчуття дороги і мазут, гуркіт рейок і запахи вагонів. А що Ваш ТЕЛЕПОРТ - тільки блимає як мікрохвильовка, не доведи котяче небо… Якби мій прадід дізнався що я шукаю, перевернувся би в кошику! Ми ж не якісь там собаки - ми коти з принципами! Ще, не доведи Баст, нащадки не знатимуть що таке красти ковбасу на станції Полтава-Південна, то взагалі ганьба і сором Українським котам!”

Раптом кота наче вхопив Кандратій - спогади забулькотіли в його голові наче суп в глечику. “Здається мені, що моя бабулька якось розказувала про щось на кшталт телепорту, але вона його називала Пекельною брамою (хто б сумнівався…), але опис аж занадто схожий. Казала вона, що знаходиться це знаряддя занепаду котячої цивілізації, по щасливому співпадінню, зовсім недалечко, на острові Хортиця. Там ще назва така…елегантна, чи то хтось лапами обдарований, чи то роздає їх всім охочим - хоч ліву, хоч праву, хоч задню… (вчепився поглядом у повітря, наче воно мало щось підказати) ЛАПІДАРІЙ” - радісно вигукнув Вінні, аж ледь не вдавився від радості- “Точно, воно саме, там ще камінчики в рядочок, чи то по колу, та й не важливо, там головне на правильний камінчик стрибнути й карти в руки, пардон, лапи, і відкрити телепорт може тільки кіт, ким я, пані та панове, власне і є!” - Вінні все згадав, склероз його не страшив і він так сильно пишався собою що задрав морду аж під саме небо і, звичайно, ніц не бачив на дорозі і перечепився через гілку, чим файно повеселив місцеву собаку.

Тож рішення було прийняте вольове - і вирушив Вінні в мандри на зустріч своєму ситому череву. Дорога була не близькою, але він не перший день вродився і знав всі місцеві особливості комунального транспорту - трошки пересадок, лісом, полем і на місці, з півтори години часу. Перестрибнувши, нарешті, з 72-го на 39-ий автобус, Вінні впевнено наближався до омріяного телепорту, по дорозі прощаючись з околицями міста, яке він колись собі підкорив. 

Доїхавши до зупинки “ЦІМЕТ” він вирішив востаннє відвідати стару занедбану будівлю інституту. Він любив навідуватись сюди час від часу - його заворожували малюнки на стінах, що залишала по собі сучасна молодь: вони були яскраві, кольорові, дивні, і з погляду маленького кота, виглядали хтонічними. В деяких приміщеннях стеля вже обвалилась, подекуди можна було помітити гілки дерев, що наче руки тягнулися до стін і невпинною силою природи вже почали створювати шпарини. Тепер важко було уявити, що колись тут вирувало життя.