Кіт Баюн

І було в ті дні, як вітер прохолодний линув між крон дерев, і шумів ліс тайговий, і всяка звірина в тій гущавині поживу собі добувала та черево набивала. А дерева хвойні, стародавні й багатовікові, стояли непорушно, вбираючи силу й соки земні.

У тих же лісах, холодних і жорстоких, почалося життя кота, якого згодом прозвали Баюном. Народився він від союзу незвичного: від манула й рисі. І був той малюк дивний та не подібний до інших звірів.

І довго не міг він звикнути до лютої стужі й до створінь прадавніх, що блукали в тій землі, і всякий з них рвався відхопити шмат плоті від тіла його. Але не загинув він, бо був міцний і витривалий, і прийняв від батьків своїх найкращі якості. І охороняв він матір свою — рись, і не відходив від неї, ні вдень, ні вночі.

Та прийшов день тяжкий, і померла мати його. І тоді почув увесь світ стогін та крик, і плач великий, що роздирав душу молодого кота. І не міг він змиритися з утратою, і серце його стало мов камінь від скорботи.

І покинув він нору рідну, і пішов на захід, не знаючи дороги. І блукав він три дні і три ночі серед лісів тайгових, аж наблизився до землі, що нині звуть Чернігівщиною. Але в ті часи не було там ні града, ні людей осілих, а була тільки природа незаймана, і сонце світило там ясно променями жовтими. І листя зелене хиталося тихо від вітру, і мох ріс густий та соковитий, і трава була висока, як людина доросла.

І сталося лихо: прийшли кочовники, і на велике жахання котові, вибігли на поле те чотири вершники-мисливці з племені місцевого, що недавно прийшло на ті землі. І хотіли вони здобути винагороду велику за шкуру звіра незвичного.

І побачили вони кота того, і зговорилися вбити його. Та Баюн, що довго мандрував серед хащі, навчився тікати швидко й ловко, і ховався в лісі безкрайньому. Але цього разу мусив він напружитися сильно, бо мисливці були натреновані, і мало не вхопили його за лапи задні.

І довго гнали вони його серед дерев, і дзенькала зброя їхня, і тупіт коней лунав по землі. Але врешті-решт вирвався Баюн, і відірвався від них, і сховався від очей людських.

Та коли озирнувся він, то зрозумів: заблукав він і прийшов у місце далеке та невідоме. І дивний був там краєвид, мов казка. Трава була низька, ніби її недавно ретельно покосили. А дерева стояли рівно, розмежовуючи ліс та галявину, і утворювали коло ідеальне.

А в центрі того кола була водойма чиста, і в ній грайливо сяяла веселка, немов жива, і плавала по воді, наче знамення небесне.

І був Баюн утомлений від дороги довгої, і спраглий, і підійшов до водойми тої, що в колі дерев стояла. І нахилився він, і напився водиці чистої досхочу, не відаючи, що то не проста вода, а жива вода, що силу дає і долю міняє.

І щойно напився він, як почулися звуки з лісу темного, ніби шелест і шепіт, ніби кроки легкі. І насторожився Баюн, і напружився весь, і хотів сховатися між деревами. Та тільки ступив він крок, як з гущавини вийшла дівчина дивна.

І була вона знана по всіх околицях, і кожен називав її по-різному. Хто казав: берегиня, хто казав: мати лісова, хто казав: володарка долі. А ми її знаємо як Мокош.

І побачила Мокош кота, і відразу зрозуміла: випив він живої води. І сподобався він їй дуже, бо був звір не простий, і очі його були повні болю та мудрості. І вирішила вона взяти його собі, щоб був при ній.

І повела вона Баюна до дому свого. А в домі тому стояли ідоли інші, і сили древні. І дехто з них був незадоволений появою кота чужого, але ніхто не осмілився перечити Мокош, бо велика була її влада між богами та духами.

І взяла Мокош кота, і посадила його в квітку Велеса, і налила туди і води живої, і води мертвої. І зв’язала ту квітку на три дні, і не дозволила нікому її торкати. А коли минули три дні, розкрила вона квітку.

І вийшов із неї Баюн уже не як звір дикий, а як істота дивна — спокійна, велична, з походкою вільною.

І наділила Мокош його даром мовлення людського, щоб міг він говорити і думати, як муж мудрий. Але був у тому дарі недостаток тяжкий: кожен смертний, хто почує голос його, впаде у сон міцний, і засне, як мертвий.

Та все одно любила Мокош кота свого, і любила з ним говорити, бо був він їй не слуга, а друг. І Баюн не тільки людей їв, як звір лютий, але й любив пізнавати світ, і слухати, і дивитися на землю, на небо, на дерева, і на все, що створено.

Та не довго тривала та тиша.

Бо прийшли на ті землі святі покровителі хреста, і стали руйнувати капища, і скидати ідолів, і гасити вогні старі. І впав пантеон древній, і розсіялися сили, що правили тими краями.

І тоді мусив Баюн сховатися разом з Мокош, бо гнів нової віри був страшний і нещадний.

І пішли вони далеко-далеко, в тридесяте князівство, в тридев’яту державу, в землю далеку, де людське око рідко бачить, і де старі сили ще не згасли до кінця.