Багряне сонце

Коли Радан Колоян дізнався, що його батька спалив живцем Нандор Дедлаф, то вирішив йому помститись. Але у відкритий конфлікт з королем держави він не хотів вступати. І одного разу сама доля підкинула йому вирішення проблеми. Коли Онор був вигнаний братом із країни йому було дано корабель і достатньо коштів для безбідного життя. Але він вирішив зайнятись торгівлею, не завжди легальною і осів на Кам’яних островах, де мешкали пірати. На островах майже не було засобів для існування, навіть деревини, щоб будувати кораблі, тому їх жителі робили набіги на сусідні землі і грабували пропливаючі кораблі.

Одного разу Онор заплив у порт Айорду, де його упізнав Радан. Він часто бачив його поряд із батьком, коли вони планували переворот. Після довгої розмови про життя і трохи випивки, Радан почав розповідати про свої проблеми. Онор сказав, що їх можна вирішити, на сході є найманці, люди-тіні, які можуть убити будь-яку людину і будуть робити спроби поки не доб’ються результату.

Ти здійсниш кровну помсту і можливо отримаєш корону, а що отримаю я? – запитав Онор.

Кажи прямо чого ти хочеш, а не став запитання на які тільки сам маєш відповіді.

Звичайно ж гроші.

Скільки?

Багато, я ж брат золтана, як-не-як я звик жити не так, як торговець. Піратське життя хоч і веселе і має багато переваг, але я хочу пожити в розкоші і подумати про майбутнє. От наприклад, чому б самому не стати золтаном, а для цього потрібні гроші, багато грошей.

Я запитав, скільки!? – невдоволено промовив Радан.

Скриню золота.

Мені потрібен час, щоб зібрати стільки злота.

Це тільки за дорогу і оплату найманців, а ще моя оплата.

Я так розумію ти хочеш не менше? – запитав Радан.

А ти догадливий. Золото можеш збирати поки я буду в плаванні, дорога туди не близька, в тебе, якщо я повернусь, є місяць часу. Але мені потрібно ще дещо від тебе.

Що завгодно.

Я б не був таким поспішним.

Кажи вже! – викрикнув вельможа.

Мені потрібен твій син, оплата для тіней, - невпевнено відповів Онор.

А золото для кого?

Золото для матеріальних потреб, але є і не матеріальні.

Це які ж?

Ти ніколи не чув про людей-тіней? – запитав Онор.

Ні.

Про них ходить багато легенд, які з них правда я не знаю, але щось у кожній є схоже. Високо в горах поблизу Демнес розташована фортеця Кадмус її ще називають «Дім тіней», саме там живуть служителі цього культу. Як їх туди відбирають ніхто не знає, але їхні ряди активно поповнюються. Кажуть вони служать темному Творцю Таосу. Служителі культу віддають своє життя на заміну темній сутності, що заповняє їх тіло, а завдяки їй вони стають ідеальними вбивцями.  Не можна впіймати чи убити те, чого не бачиш.

Це як?

А чому ти думаєш їх називають люди-тіні?

Вони що уміють ставати тінями? – здивовано запитав Радан.

Так кажуть.

А для чого мій син?

Життя за життя, не можна оминути певних законів.

Радан встав і задумливо почав ходити по кімнаті.

Я згоден, - тихо і невпевнено промовив він.

Що?

Я згоден! – повторив голосніше.

Завтра я заберу твого сина з собою.

Так у 1144 році при невідомих причинах у своєму замку з охороною, яка стояла біля кожного входу  помер він ножових ран Нандор Дедлаф. Королем Кордови став його старший син Дорін Дедлаф.

***

Десмонд вже восьмий рік перебував у вимушеному гостюванні у Фідані. За цей час він звик до людей і традицій цієї країни, а також до норову золтана і передчасної смерті його людей. Він змирився із своїм вимушеним перебуванням у чужій країні, адже воно забезпечувало мир між двома державами. Але одного дня на гамірному вуличному ринку до нього підійшов чоловік із його рідних земель і повідомив, що його батько убитий. Каплі дощу, який почався зненацька, розганяли людей під укриття. Хлопець стояв посеред вулиці сам і вдивлявся у сірі хмари, вони плакали разом з ним. 

За весь час, що він тут знаходився, попри все пережите тільки раз на його очах з’являлись сльози - коли померла його мати. Обтерши рукою мокре лице він пішов пустими вулицями, які недавно були зайняті людьми, що купляли, продавали, розгулювали. Червоне небо закривало горизонт, Сонце повільно опускалось за нього. Молодий принц поспішно йшов до свого житла.

Через декілька годин тінь рухалась по безлюдних нічних вулицях. Тільки холодне місячне світло освітлювало їй шлях до втечі. Він прокрадався і старався не потрапити на очі сторожі. На міській брамі один із охоронців спав опершись на спис, що обіймав обома руками. Іншого не було на місці, тому тінь повільно і тихо пройшла біля сплячого охоронця.

«Все, я на волі» - подумав Десмонд. Хоча, щоб добратись до Кордови йому потрібно було подолати усі посушливі землі Фідану. Радість зійшла із його лиця, коли перед ним з’явився другий охоронець, який вийшов із кущів, що оточували міські мури.

Стій! На ніч прохід заборонений, - охоронець підійшов ближче, щоб розглядіти порушника. – Ти ж молодий принц із Кордови!

На викрики першого проснувся і другий, який підходив сонний із-за спини Десмонда.

Він попався, його відведуть до золтана і яка кара йому дістанеться було не відомо. Але було відомо точно, що буде вона не приємною.

Десмонд, ти чому не зачекав на мене?! – почулося із міської брами.

Голос був знайомий, це був Арікан. Він підійшов до охорони і сказав, що вони йшли на нічну прогулянку. Ті розійшлися в сторони даючи пройти майбутнім правителям. Вони прогулювались прекрасними приміськими садами. Для пісків, які оточували місто з усіх боків ці сади були наче диво. Золтан зібрав різноманітні види рослин і дерев, а його садівники доклали усіх зусиль, щоб вони зуміли прижитись у нових і важких умовах. Чимось вони були схожими на Десмонда, який зараз прогулювався під їхніми кронами.