Глава 13

В’ячеслав

Я помітив Риту не одразу, бо якраз повертав з візочком від занадто яскравого сонця. 

– Добрий день, – моя сусідка виглядала заклопотаною, але її обличчя одразу проссяло, коли вона зазирнула до візочка. – Як Веснянка?
– Як в приказці. Коли діти засинають це не тільки мило, а й “нарешті”. 
– Перший рік так і є, далі стане легше, головне не порушуйте режим.

Ми пройшли доріжкою далі і сіли під липою, яка давала густу тінь. Треба було одразу поговорити про свою задумку, але мені було так добре з компанії Маргарити, що я просто мовчав. Вона першою порушила тишу, але згадала зовсім про інше.

– Як ваша дружина? Мабуть, скучає на малечею, Веснянка так швидко зараз росте, кожного дня якісь зміни. 

Я відповів не одразу, бо не міг вирішити, чи казати правду. Мабуть, краще не зараз, бо довелося б розповісти дуже багато при чому такого, що я волів би зайвий раз не згадувати. 

– Не знаю, не впевнений, – я намагався не дивитись їй в очі. Це була настільки заплутана сімейна історія, що в її не розкажеш в двох словах. Та й взагалі зараз був не час для сповіді.  – Скоріше за все вона намагається про дитину не думати, або вже забула.
– Тобто?! 
– Це не та тема, яку я б хотів обговорювати сьогодні, але якщо ми вже цього торкнулися… У Веснянчиної матері важка післяпологова депресія, думаю ви знаєте, що це таке. 

Тепер я ризикнув подивитись в очі Риті. В моїх словах була не вся правда, але я не брехав і вона була вражена, як і слід очікувати, хто б відреагував інакше?

– Зрозуміло. Не знаю, навіть, що сказати, сподіваюся все це можна буде виправити, навіть якщо їй зараз дуже важко. Взагалі добре, що зараз підняли цю тему, бо раніше взагалі вважали, що мати просто не може відчувати чогось подібного. Як можна не любити власну крихітку? А виявляється, так буває і жінка не завжди винна… не всі можуть бути залізними.
– Моя мати теж такої думки, я вже казав – стара закалка. Її послухати, так навіть у кішки є материнський інстинкт.
– Ну за це я б її не засуджувала, таке було виховання. Хто тих жінок раніше жалів? Народила, максимум і рік віддала до ясел і пішла працювати на завод. Моя бабця взагалі через три місяці вже працювала в колгоспі.
– Моя була така сама… Спартанське виховання, в разі чого могла і прутом по одному місці пройтися. Я вже не кажу про погрози висипати гарбузяну кашу за пазуху. 

Рита посміхнулася і їй це дуже личило, бо на мить стерло відбиток турбот з обличчя. Я зловив себе на тому, що милуюся цією жінкою, тим, як вона прибирає волосся, що розтріпав вітер. Таке собі відкриття, бо останнім часом мені було не до стосунків та й коли ми познайомились теж… 

– Гордієнко! Це ти?!

Я почув, як хтось кличе мене на прізвище і озирнувся через плече. Білявка, що вже пройшла повз, підняла темні окуляри і попрямувала назад. 

– Оце так зустріч! – заторохтіла вона. – А ми тебе буквально вчора згадували, тебе ж в групі Фейсбук немає. Між іншим тебе одного, навіть Корецький приєднався, хоча він зараз за кордоном!

Вона обрушила на мене потік новин, за ким я не встигав стежити. Я не бачив нашу старосту Істоміну років пять точно, а про групу з універу не згадував взагалі. Тепер вона вискочила наче бісеня з табакерки і тріщала без упину.

– А це хто тут у нас? – Ліля зазирнула у візочок. – Яке янголятко, точна твоя копія, як назвали? 

Вона поглянула на Маргариту і моя сусідка розгубилася і кинула на мене короткий погляд.

– Веснянка, – нарешті відповіла Рита, бо я мовчав.
– Боже, яка милота! Оце у вас фантазія, а то самі Софії та Насті кругом. Мої вітання, хай пізно, але краще ніж ніколи! 

Я щось пробурмотів, а колишня староста одразу потягнулася за телефоном. 

– Тепер ти вже не викрутишся, давай свій номер!

Це було зовсім недоречно. За інших обставин я б однозначно викрутися, але зараз все сталося надто несподівано. Ні піти під виглядом термінових справ, ні сказати” вибач, я не фанат спілкування в мережі”.  

– Диктуй! Нема чого ховатися в барліг! – колишня староста чекала і мені довелося скласти зброю. Поки вона записувала номер, обличчя у Істоміної просто сяяло. – Це ж треба, новоспечений татусь, а ніхто ще не знає! Шкода у мене часу немає потеревеніти… – вона очікувально дивилася на Риту, а потім простягнула руку, – Я Ліля, вчилася разом з Гордієнком, хоча він точно не розповідав.
– Ні, я не знала… дуже приємно, Маргарита.
– І я рада знайомству і тоді до зустрічі! Думаю ми ще побачимося, я недалеко живу, гарно погуляти і поцілуйте від мене малу!

Лілька побігла далі, а я змушений був виправдовувати власну слабкість. Адже треба було одразу все сказати Лільці, а я промовчав.   

– Ви нічого не хочете пояснити? – Рита підвелася. 
– Хочу. Але це не так просто…