Глава 11

Колись давно я захоплювалась фен шуєм і дізналась, що ієрогліф “жінка” і “шум” пишеться майже однаково. Сьогодні ввечері я була згодна з китайцями, бо мої дві виявилися чемпіонками зі створення хаосу. 

– Тімо, це тобі! – Леся вручила своєму похреснику величезний пакет і в другу руку сунула коробку солодощів. – Там заморські фрукти і всяка всячина, сподіваюсь сподобається. А тобі, дорогенька, дещо для підняття настрою. Пішли на кухню!

– Точно, ти такого ще не куштувала! – у Юльки в руках була пляшка в вигляді фігурки монаха і вона поцокала по ній нігтиком. – Витримка двадцять один рік, а смак!!! 

Прямуючи на кухню, вона підвела очі до стелі, а я завершила процесію і зачинила за собою двері. 

– А в тебе тут нічого, нормально! – констатувала Леся, оглядаючись, щоб звільнити сумку з гостинцями. – І головне навіть не пахне колишнім, хай би йому гинкулось. Давно ви перебралися? 

– Кілька днів. Тіма не у захваті, а звикаємо…

– А де чарки? – Юлька теж взялася хазяйнувати. – Лесю, не згадуй чорта на ніч глядючи, ти апетит зіпсуєш! До речі, десь тут були фіники, Рито, спробуй просто зараз, ти таких точно не куштувала. Мені Арджун дав в дорогу!

Я перезирнулася з Лесею, але та тільки махнула рукою, тому я не могла не спитати:

– Хто такий Арджун?

– Ти далі послухай, у нас таке було, що не повіриш.

– А в чому справа? – як ні в чому не бувало підхопила Юлька. – У відпустці треба отримувати задоволення від життя. 

– Ага, з погонщиком слонів…

Спочатку я думала, що це жарт, але виявилося, Юлька дійсно познайомилась з місцевим красунчиком і навіть показала фотки, на який була разом з тим самим Арджуном. Екзотика, інакше я б не могла це назвати – яскрава білявка і смаглявий красень років двадцяти в червоній чалмі. Мені він нагадував Аладдіна.

– І як тобі вдалося?! – посеред моїх безпросвітних буднів історія виглядала, наче якась  казка.

– Так він був у супроводі, коли ми їздили дивитись храм Дамбула. Арджун непогано знає англійську, ну і я трохи.

Леся, яка налила собі мінералки, ледь не поперхнулася. 

– Точно! Це не ти думала, що ми їдемо дивитись храм, де чотириста фігур з Камасутри?

– Чи й не що, ну трохи помилилася! Подумаєш, там було чотириста фігур золотого Будди, майже те саме.

Ми відкрили “Старого монаха” і випили за зустріч, а наступні дві години я слухала звіт про поїздку. Періодична “зависала” від подиву, але в більшості сміялася, бо наша блонда Юлька наробила кипішу не тільки з Арджуном. Її красивих очей вистачило, щоб спокусити власника місцевої ювелірної крамниці і мені вона теж привезла браслет ручної роботи. Сама одягнула на руку, бо він повинен приносити щастя в коханні. 

– Тільки цього мені зараз і не вистачає, закохатися, – я зробила ще ковток, сподіваючись, що це віджене болючі думки.

– А чому ні? – обурилася Юля. – Ти себе списала, чи що, наче тобі вісімдесят! Переступила і забула, то був просто досвід.

– Яка ти розумна. А нічого, що малий тепер ростиме без батька, йому ж раду треба давати! Я все думала Дігтярьов не янгол, але хоча б опікується сином, а він… парнокопитний! – Леся спересердя розлила сік і кинулася збирати його серветками. – Він хоч телефонує Тімці? 

– Обіцяв…

– От же паскудник! Сподіваюсь, хоч буде аліменти платити не три копійки, ти ж подала офіційно, не будеш чекати милості від природи? І тобі самій досить вже сидіти в чотирьох стінах! Виходь на роботу, будеш серед людей, ти ще така цукерочка, бажаючі в чергу шикуватимуться.

Якби мені впевненість Лесі! 

– Я ходила на біржу, щось мене там не дуже обнадіяли. Хіба нянькою піду… в мене сусід якраз шукає для немовляти.

Юля миттю оживилася.

– Ти здуріла? Не погоджуйся! Буде його дружина за тобою ходити і слідкувати, чи не зазіхаєш на чужий город. Скільки таких випадків! Я читала навіть підкидали няньці гроші чи коштовності, щоб звинуватити у крадіжці! В мене є знайомий в приватній клініці, я завтра з ним зв’яжуся, може щось знайде для тебе, а нянькою не йди… 

– Мій сусід живе сам.

Не знаю, навіщо я це сказала. Може хотіла, щоб мене переконали, чи довести самій собі, що готова прийняти пропозицію В’ячеслава. 

– Тобто, сам? – Леся застигла з бутербродом в руці. – Батько-одинак? Ну ти подруга, даєш, як тобі це вдається? 

– Наче я обирала, він взагалі в перший день прийшлов з розбірками, щоб ми не шуміли. 

– Може він жив в Німеччині, звик до режиму тиші? – Юлька схопила ще один фінік. – У них там взагалі після десятої вечора не можна спускати воду у вбиральні. На німця не схожий?

Я не стрималась і розреготалася. Варто було мати таких подруг хоча б заради того, щоб подивитись на ситуацію збоку. Леся дочекалась, поки я заспокоїлась і могла додати тільки одне:

– Рито, якщо він тобі буде заважати, телефонуй Юльці і вона його знешкодить. В неї вже є досвід, як спокушати іноземців.  А якщо серйозно, то як на мене в твоїх умовах  це шанс. Не зовсім по спецальності, але з не касиром в супермаректі! І робота через стінку, Тімка буде під наглядом, і їздити нікуди не треба, тільки за роботу бери по максимуму. Як кажеш звати нашого “німця””?

– Вячеслав і він на Ганса геть не схожий.

– Отже Слава. Люблю це ім’я, поки що жодного бабія Славка не зустрічала, самі Олексії і Віталіки… Пробач, люба, але інакше я про твого Дігтярьова сказати не можу…