Глава 2

Якби до мене звернулась якась неадекватна бабця, це було б зрозуміло, але виправдовуватись перед цим… 

– У вас погано з почуттям гумору, – сусід звучив очі, бо відповідь йому не сподобалася.

– А я вважаю у вас. Наскільки мені відомо, в будні можна навіть перфоратор вмикати до десятої вечора! Я тільки що в’їхала і розбираю речі, а це неможливо зробити безшумно. 

– Тобто, у вас впала шафа? 

– Може й впала…– він так і стояв в коридорі, наче очікував запрошення. Облізе! – Якщо печива у вас з собою немає, більше нічим не можу допомогти. В мене багато роботи!

Я просто зачинила у нього перед носом двері. Ба, який чутливий, може нам ще навшпиньки ходити?! Злість в мені аж клекотіла, але Тіма добре все чув і швидко зорієнтувався. Йому б ще перепало на горіхи, якби не наспіх приготована для мене кава.

– Тобі ж з цукром? – син підсунув до мене чашку. – Вершків немає…

– Дякую. Завтра куплю. 

Я впала на стілець і витримала кілька хвилин, просто сьорбаючи напій. Не відчувала навіть смаку, бо в голові був повнісінький бардак.

– Інтернет теж завтра підключемо, – сказала я Тімі. – Поки що тобі вистачить і мобільного. Нову форму замовимо трохи пізніше, треба спочатку обжитися. 

– Розумію, – пробурчав він. – Можна я ввечері поїду погуляю з хлопцями? Я тут нікого не знаю.

– Звичайно, але давай розпакуємо коробки. Візьми там у вітальні канцелярський ніж. 

Син знизав плечима і вийшов з кухні, а я приєдналася через пару хвилин. Ніяк не могла випустити пару після “привітання” сусіда. Поки розбирали коробки час від часу повертається до нього думками з єдиним питанням: чим же ми так його величності завадили? Може як в тому анекдоті, де двірник шурхотінням мітли збивав з ритму коханців? 

На щастя, роботи було вдосталь, щоб нарешті про нього забути. Довелося відкрити диван, залізти на антресолі, але весь цей час я не могла зрозуміти, що мене досі так дратує. Не прибирання, ні! І навіть не осад після знайомства з ци зверхнім типом. Це був невпинний дитячий плач. 

Я розігнулася і покинула пакет з домашньою білизною. Звуки долинали через стіну, чути було й те, як хтось ходить туди-сюди по кімнаті.

– Зараз повернуся! – я втратила залишки витримки. 

Прямо як була – в домашніх капцях, старій футболці та шортах  вийшла на сходовий майданчик і подзвонила в сусідні двері. Якщо тут всі такі правильні, то чому я повинна страждати? А дитина, яка надривалася від плачу?!

Кроки в коридорі почулися дуже скоро, а потім клацнув замок.

– Проходьте, добре, що ви приїхали… – він замовк на половині слова, просто дивився на мене, як на привида. Той самий сусід, який недавно гупав до мене і скаржився на шум. 

– Не хочу бути неввічливою, але раз у вас в домі прийнято дотримуватись тиші, чому ви не заспокоїте дитину? Її ж точно щось турбує! 

– Я думав, це лікар… викликав ще три години тому.

– Зрозуміло, – тепер плач став ще голоснішим і я без запрошення переступила поріг.  – Де немовля?

– В дитячій, а що…

Я обійшла сусіда, який стояв, наче приклеєний.

– Я педіатр! Закрийте двері і скажіть, де можна помити руки?

– Ванна тут.

Слава богу, цей недолугий батько прокинувся і повів мене коридором. Я швидко повернула кран, намилила руки і подумки виказала все, що про нього думала. Три години! Та я б землю перевернула, якби моя дитина так плакала! 

– Вона там, – чоловік показав на дитячу. – У ліжечку.

– Бачу, відкрийте фіранки! Йди сюди, моя хороша, все, заспокойся!  

Я наблизилась до дитини, нахилилася і взяла її на руки. Маленький теплий комочок, який так хотілося обійняти! На очах у крихітки застигли сльози. Вона на мить замовчала, в потім знову заплакала і я одразу зрозуміла чому.