Глава 17 "Прогулянка"

Каміла

Всю ніч кручуся в ліжку, як дзиґа. Не можу заснути навіть попри втому. Весь час повертаюся думками до Матвія. Це якась безглузда ситуація, де я намагаюся протистояти, але нічого не виходить. Вчора навіть не мала, що сказати на його слова, якась смиренна поряд з ним. Аж зло бере на саму себе! Перекрутила всю постільну білизну, а заснути так і не змогла. Встаю, тупцяю на кухню та роблю чай з м’ятою, перестеляю ліжко й дивлячись у вікно, випиваю чай. На годиннику третя година ночі, а я гуляю.

Добре, що завтра вихідний і можна довше поспати, якщо, звісно, засну. Нарешті, десь під ранок, приходить порятунок і я провалююся у свій звичний сон, де попереду широка спина незнайомця в парку. Зараз я повністю впевнена, що це Матвій.

Наче тільки задрімала, а вже знов доводиться схопитися з ліжка, бо десь розривається мобільний. Де ж я його лишила? О, точно, на кухні! Коли робила чай, передивлялася одяг в інтернет магазині й там залишила. На екрані фото подруги. То ось хто так безжально розбудив мене о дев’ятій ранку.

— А ще раніше ти не могла зателефонувати? — буркаю й повертаюся до кімнати.

— Ой, вибач, — шепоче подруга. — Ти не одна?

— Ти взагалі, того? Так? — гаркаю на неї. — З ким я можу бути?

— Ну, якщо судити по тому, з ким ти поїхала… — протягає вона.

— Я вдома, сама. Спала, бо довго не могла заснути, а тепер зла, бо одна полохлива особа мене розбудила, — видаю все своє обурення на одному подихові.

— Я й так довго чекала, а вчора поки добралися додому, було пізно дзвонити. Ти нормально?

— Так, все добре. Зараз вип’ю каву й приведу себе до ладу.

— А Матвій? — обережно запитує Наталя.

— Не знаю. Мабуть, теж нормально. Якщо тобі так цікаво щось дізнатися, то я не порадую нічим новим. Вчора він мене підвіз і все.

— Ви не спілкуєтесь?

— У мене навіть немає його номера. Ми трохи поговорили й він запропонував кудись сходити, але я не бачу в цьому сенсу.

— Боїшся? — розуміє без слів.

— Якщо бути чесною перед собою, то з Юрієм стосунки розладилися давно і я справді не страждаю нерозділеним коханням, лише болем після зради. Не скажу, що прийшла після всього цього до тями, але наче в нормі. Нових стосунків не хочу й ходити з кимось по кафе та ресторанах не бачу сенсу. І так, я боюся спілкування з Матвієм. Він… Як би тобі пояснити?

— Не такий простий, яким здається, — підхоплює думку подруга.

— Так. Не такий спокійний й милий у спілкуванні, яким здавався вчора за столом.

— Я бачила, як він тягнув тебе за руку, тому й підійшла запитати про твою безпеку.

— Річ у тому, що я впевнена у безпеці поряд з ним. Але страх в іншому. Якщо ми будемо бачитися я можу надто сильно прикипіти до нього, а потім страждати. А мені цього вистачило й один раз.

— То він все ж тобі подобається?

— Так, подобається, — зізнаюся, бо не бачу жодної причини приховувати це від подруги.

— Мушу визнати, що зовнішність у нього відпадна. От від таких потрібно народжувати. А ще, ви дуже гарно дивитеся разом, просто ідеальна пара.

— Уяви скільки біля нього крутиться жінок, — хмикаю, остуджуючи запал подруги.

— Гадаю, цілі натовпи. Вчора коли їхали додому Єгор згадав, що бачив його у новинах. У нього своя будівельна компанія з філіалами по Україні.

— Ось бачиш. Єдине, чого не розумію — його бажання зі мною кудись сходити. Невже мало своїх фанаток?

— Не знаю, квіточко, але прошу тебе гарно обміркувати все. Не відмовляй собі у спілкуванні, якщо того бажає серце.

— Він мені, до речі, дав візитівку приватного адвоката.

— Щоб допомогти з розлученням?

— Так. Тільки уяви скільки потрібно вкласти грошей, щоб розрахуватися з тим адвокатом. Краще вже почекаю.

— Можна просто дізнатися вартість, а потім вже вирішувати. Я можу допомогти.

— Тільки цього не вистачало! Ні! Якщо будуть проблеми, зателефоную й дізнаюся ціни.

Ми ще трохи говоримо, а потім поспішаю одягнутися та сходити до супермаркету. Готую собі їжу на декілька днів та весь час поглядаю на годинника. Що ж це таке? Вирішила нікуди не ходити, а за часом спостерігаю. О шостій годині закінчую всі свої домашні справи й лягаю дивитися фільм. Та до його сюжету діло не доходить, на перших секундах вимикаю й поспішаю зібратися до приїзду Матвія.

Проблема виникає одразу. Що вдягнути? Довго думаю, розглядаючи свої речі, а потім одягаю джинси й светр. Волосся просто розчісую й наношу дуже легкий макіяж: трохи підфарбовую вії та користуюся пудрою. О сьомій годині взуваю кросівки та накидаю куртку. Виглядаю просто, нічого незвичайного. Трохи втомлена й схвильована. Беру з собою сумочку через плече, в яку кладу телефон та гаманець.

Коли виходжу, шукаю очима Матвія чи його автомобіль, але не знаходжу. Дивно, він не схожий на жартівника. Тільки-но збираюся повернутися до будинку, як лунає сигнал, а потім бачу, як чоловік виходить з автомобіля. На ньому теж джинси й толстовка. Без костюма він якийсь інший, простіший чи що? Всередині наростає хвилювання з кожним новим кроком у його бік.

Ми вітаємося та говоримо, а я розумію що рада його бачити. Стою й насолоджуюся його голосом, усміхаюся, коли обіцяє відвезти туди, де заходить сонце. Це якийсь нестандартний хід, адже сонце вже зайшло, надворі майже темно. Сідаємо в автівку та їдемо у невідомому для мене напрямку. Чи страшно мені? Ні. Навіть не можу пояснити чому, але з Матвієм мене охоплює якийсь всеосяжний спокій. Наче всі проблеми у світі вигадані і якщо заплющити очі, можна відчути себе повністю щасливою. Дивне відчуття поряд з незнайомим чоловіком, але таке приємне…

— Якщо чесно, я не знаю куди їхати, — каже чоловік, вириваючи мене з рожевих мрій.

— Бо сонце вже зайшло? — усміхаюсь.

— Ну, до того я теж не був впевнений у задумі.

— Можна поїхати на набережну, чи у парк.

— Ну, у парку ми нещодавно були, а от на набережну… А тобі не буде холодно? І що там робити? Може в ресторан чи якийсь комплекс? — питає, спостерігаючи за моїми емоціями.