Глава 15 "Розмова"

Каміла

Чоловіки тиснуть один одному руки, прощаючись. Подруга обіймає мене й дякує за чудовий вечір.

— Матвію, — звертається до чоловіка, який так і тримає мене за руку. — Сподіваюся моя подруга…

— Довезу до будинку у повній безпеці та комфорті, — запевняє чоловік, навіть не дослухавши. — Якщо, звісно, вона скаже адресу.

— Добре, приємно було познайомитись, — тисне йому руку й, усміхнувшись мені, йде до автомобіля, що вже чекає на них усіх. Матвій розвертається й підводить мене до позашляховика, тисне на брелок й відчиняє дверцята. З його допомогою сідаю й мовчки чекаю, поки сяде сам і щось скаже.
Та він не поспішає, знімає пальто та сідає за кермо, заводить двигун і лише тоді повертає до мене обличчя.

— Як справи? — питає, наче ми тільки-но зустрілися.

— Ви про це хотіли поговорити? — нервово усміхаюсь.

— Ми знову на «ви», — дивується.

— Ми й були на «ви», — нагадую йому, що ми навіть не знайомились.

— А на лавці, коли ми пили ві…

— Тільки не потрібно згадувати мій сором, — перериваю його, щоб не чути нічого про той день.

— Ну, до сорому діло не дійшло, — говорить з натяком, а мені стає ніяково. Якась дурнувата ситуація. За сьогоднішній день ми зустрілися двічі, і зараз він підвозить мене додому. Навіщо? Навряд чи я можу йому подобатись, я не з його оточення. Тоді чому? Навіщо сидів весь вечір з нами, якщо нічого конкретного сказати не хотів?

— Ти ж десь в цьому районі живеш? — запитує, виїхавши на дорогу.

— Ні, вже не в цьому, — відкидаюся на спинку сидіння й тихенько називаю адресу.

— Переїхала значить? Сама?

— Зібрала того ранку речі й винайняла квартиру, — відповідаю, бо він і так в курсі моєї ситуації. Який сенс мовчати?

— Чому ти від мене тікаєш, Каміло? — дивує питанням й уважно дивиться на мене.

— Е… Я пішла, бо мала купу справ зранку. Та й не хотіла заважати.

— А сьогодні у школі? Ти ж чула що я тебе гукав?

— Ні, не чула, — брешу, подумки дякуючи, що зараз ніч і не видно моїх щік, що палають вогнем.

— Хм, не чула… — ледь усміхається й переводить погляд на дорогу.

Швидше б вже приїхати й опинитися вдома! Не подобаються мені його розпитування й тон. Чомусь з усіма він говорив набагато люб’язніше ніж зі мною. А мені влаштував безпричинний допит. Наче перевіряє дружину у брехні.

— А ви як? Вже насолодилися холостяцьким життям? — питаю, щоб розвіяти моторошну тишу.

— Ось, насолоджуюся, — знов вганяє мене у фарбу своїм поглядом. Та я біля майбутнього чоловіка, який вже став колишнім, так не соромилась, як поряд з Матвієм! — Як поживає той щасливчик, заради якого ти збиралася купатися у ставку? — знов цей тон, який страшенно дратує.

— Поняття не маю. Я подала на розлучення, — сама не знаю навіщо все розповідаю. Слова вилітають швидше, ніж я встигаю подумати.

— Он як? А як же кохання на все життя й уміння пробачати?

— Кохання має бути взаємним, а пробачити зраду… — я замовкаю, знов переживаючи неприємні емоції.

— Допомога потрібна? — серйозно питає, зрозумівши мій стан.

— З чим?

— З розлученням.

— Ні, ділити немає чого.

— Діти? — зачіпає він найболючішу тему.

— Ні, — хитаю головою, відвертаючись до вікна. Були б у мене діти… Хіба б я так розклеїлася? Ні!

— Спільне майно? — продовжує питати.

— Хіба що побутова техніка, але опускатися до такого я не збираюся. Все, що мені потрібно — це розлучення.

— Зараз, – він утримує кермо лівою рукою, а правою тягнеться до бардачка. Дістає звідти візитівку й кладе мені на коліна. — Матимеш проблеми, зателефонуй, він допоможе.

— Ем, сумніваюся, що знадобиться, але дякую, — кладу у сумку візитівку, вже знаючи, що не скористаюся нею. З моєю зарплатнею просто не потягнути приватного адвоката.

— Які плани на вихідні? — питає, паркуючись у дворі багатоповерхівки.

— Е… На вихідні? — гублюся, бо зовсім не очікувала такого питання. — Відпочивати від галасу.

— Може, сходимо кудись? Де немає галасу? — розвертається до мене всім корпусом й пропалює поглядом темних очей.

— Навіщо? — вирішую говорити прямо. — Навіщо ти це робиш?

— Що роблю? — нахиляється ближче.

— Жалієш мене, — видаю, чим знову його дивую. — Спочатку запрошуєш переночувати, потім сидиш поруч у ресторані, наче тобі цікаво, а тепер підвозиш.

— Тобто ти впевнена, що це може бути тільки жалість?

— Впевнена, — відповідаю без роздумів. — Ми з різних верст населення, маємо різні погляди на життя та статуси у суспільстві. Я не хочу, щоб про мене пускали плітки всі, кому не лінь. Робота в колективі має свої нюанси, а мені ще два місяці працювати.

— Чому два? — хапається за слова.

— Бо потім я поїду, — беруся за ручку дверцят, та вони зачинені.

— І куди ж ти зібралася? — відкидається на спинку сидіння, не зводячи з мене очей.

— Додому, — тільки й відповідаю, очікуючи поки він їх відчинить.

— Добре, — киває, наче погоджуючись. — Чекатиму тебе завтра о сьомій на цьому місці. Поїдемо туди, де тебе ніхто не побачить, — видає й не чекаючи моєї відповіді, виходить з автівки. Обходить її й відчиняє дверцята з мого боку, подаючи руку.

— Чи тут теж потрібно ховатися? — скептично питає. Не знаю, що відповісти, вкладаю свою долоню в його й виходжу з автівки.

— У мене на завтра були плани, — починаю вигадувати, та на думку нічого нормального не спадає.

— Встигни закінчити їх до сьомої, — кидає й рушає до під’їзду.

— Е… Я…

— Що? — зупиняється й вдивляється в моє обличчя. Так і хочеться себе гепнути, бо не знаю, що вигадати. Дивлюся на нього і всі слова просто губляться.

— Ні, нічого, — хитаю головою, як повна дурепа.

— Який під’їзд?

— Другий, — тихо відповідаю, сварячи себе за м’якість.

— Ти питала навіщо? — підводить до самого під’їзду й розвертає до себе. — Не знаю, — знизує плечима й, мабуть, вперше не дивиться в очі при розмові. Здатність говорити зникає зовсім, декілька секунд ми стоїмо мовчки, а потім я починаю діставати з сумки ключі, порушуючи їхнім дзвоном тишу між нами.